Отже, український суспільно-політичний рух кінця ХІХ - початку ХХ ст., який зростав під ідейним впливом визвольних змагань і теоретичної спадщини революційних рухів Західної Європи та Росії, мав серйозні підстави сприйняти антицерковні положення лівих політичних теорій і стереотипів чужої етнопсихології [Докладніше див: 17.-С.158- 258], що приходили в Україну як нові прогресивні набутки цивілізації.

Усе це мало наслідком практичну недооцінку церковної проблеми в ході першого досвіду національного державного будівництва в Україні під час демократичної революції 1917 р.

Нечисленність та ідейна розпорошеність української інтелігенції, поступове зменшення в її складі відсотку духовенства за умов нагромадження соціальних проблем, зростання секуляризаційних настроїв у суспільстві, чисельного переважання інонаціональної проросійської інтелігенції, вже сформованих стереотипів політичної поведінки еліти дедалі формували в Україні тип такого суспільно-політичного діяча, якого мало цікавили українські національні і, в тому числі - державницькі та релігійні проблеми.

Для інтелігенції, яка уособлювала нову генерацію політичної опозиції, найбільше заперечення в церковному відношенні викликало одержавлення російського православ'я, становість його ієрархічної структури, його диктат над сумлінням, застарілість богослужбових форм, громіздкість і авторитаризм організаційної структури. У цьому невдоволенні віддзеркалювалась громадська думка інертніших, проте більш широких мас, які по-своєму реагували на модернізаційний прогрес та денаціоналізацію церковного життя.

Дворянство. Суспільним станом нової доби, який репрезентував колишню українську шляхту, нащадків козацької старшини, але станом особливо глибоко денаціоналізованим, було дворянство. Дворянство зовні безболісно прийняло трансформацію російською державною владою українського церковного устрою та російські національні форми культу і, як належне, підтримувало офіційну церковність.

Частка дворянства в соціальній структурі українських губерній була невеликою. Навіть наприкінці ХІХ ст. вона становила близько 1% до загальної чисельності населення [22.-С.18]. Лише четверта її частина ототожнювалась з крупною земельною власністю. Всеросійський перепис 1897 р. зафіксував в українських губерніях 53,8 тис. помісних дворян (з членами сімей). З них 42,3% складали українці, 31,6% - поляки, 22,3% - росіяни.

Але, не дивлячись на таку статистику, дворянська верства займала в суспільстві особливе місце. Економічні статки, а особливо соціальні та політичні привілеї, робили її найвпливовішою в державно-політичній сфері. Саме дворянство займало ключові чиновницькі посади губернської, повітової, міської адміністрації, скеровувало громадську думку в місцевостях поміщицьких економій. Воно мало достатній освітній рівень, сталі суспільні зв'язки, досвід політичного управління.

Обставини спільних цілей економічного і духовного пастирства зближували дворянство з верхівкою духовної ієрархії і часто переростали в особисті доброзичливі взаємини. Це досить яскраво характеризує наступний епізод. Духовенство м. Катеринослава, очолюване єпископом Симеоном, надсилаючи пам'ятну адресу губернатору О.Б. Нейдгарту, висловлювало свій жаль з приводу залишенням останнім посади начальника губернії: "Ми, православні пастирі м. Катеринослава, з глибоким почуттям жалю проводжаємо Вас... і сумуємо, що в особі Вашій ми втрачаємо не тільки у вищій мірі гуманного і справедливого начальника губернії, але й істинно російську православну людину, віддану православній вірі і церковним установам". Слова духовенства ґрунтувалися на чіткому усвідомленні "того величезного значення, яке має начальник губернії не тільки для губернії, але й для єпархії, бо земне життя християн регулюється як громадянськими, так і церковними нормами, які тісно стикаються одна з одною, нерідко зіштовхуються й переплітаються. Тому для єпархії далеко не байдуже, хто стоїть на чолі управління губернією, які його погляди і відношення до церкви, духовенства і церковних установ" [23.-Ф.1649.-Оп.1.-Спр.41.-Арк.1-2], - писалось у цій пам'ятній адресі. Викладені думки нам видаються надзвичайно типовими для характеристики взаємин з церквою не тільки керівництва інших українських губерній, а й всієї владної структури державного апарату, основою якої було дворянство.

За характеристикою М. Грушевського, священики протягом ХІХ ст. дедалі відривалися від народного селянського середовища, й зближувались з державною верхівкою, еліту якої на той час складало русифіковане дворянство: "Не тільки праця громадська, але навіть просте зближення до селян, чи братання з ними було для священика річчю небезпечною, супроти підозріливості адміністрації та поміщиків, на послугах котрим стояла вся нижча російська адміністрація. Духівники водять товариство з дрібними панками, поліційними чинами, крамарями, для сільської ж громади у них тільки домагання оплат" [15.-С.154].

Як помісне дворянство, так і те, яке пов' язало своє життя з цивільною державною чи військовою службою, неодноразово демонструвало свою прихильність до духовенства та православної церкви. Хоча законодавчими актами держава ставила бар'єр демонстративним проявам класової солідарності дворянства й духовенства. Дворянам, наприклад, було заборонено дарувати і заповідати маєтки на користь духовенства, хоча меценатська діяльність на користь церкви стала поширеним явищем. Численні приклади меценатства та благодійної діяльності дворянства українських губерній проявилися в фундуванні дворянами церков, пожертвуванні коштів на їх розвиток, придбанні церковного майна тощо. Такої інформації сповнені клірові відомості щорічної церковної звітності, "літописи церковно-парафіяльного життя" збережені в багатьох державних архівах України, а також опубліковані у свій час постанови губернських зборів дворянства, губернських та повітових земських управ тощо [23.-Ф.1649.-Оп.1.-Спр.53.-Арк.1]. Ці джерела сьогодні починають ставати підґрунтям для цікавих публікацій про значення дворянської еліти в духовному житті, повідомляючи серед іншого й такі приклади. Відзначаючи 900-річчя Чернігівської єпархії, на кошти дворянства губернії було виготовлено пам'ятний жетон, зразки якого розіслали високим чиновникам Російської імперії. Золотий жетон, зроблений на кошти графа Милорадовича, подарували імператору