До взаємопідтримки дворянської та духовної верств схиляв і більший консерватизм дворянства, вкорінений у її традиційний віковий господарський уклад, менша соціальна мобільність порівняно з новими соціальними силами - інтелігенцією, буржуазією, робітниками.

Кращий доступ до освіти, в тому числі й європейської, а також загальний суспільний прогрес не зруйнували релігійної віри дворянської верстви, але сприяли трансформації релігійної свідомості.

Соціальні контури верстви дедалі розмивалися. Її представники поповнювали лави освічених людей, які сенсом свого життя та професійної діяльності обирали інтелектуальні, науково-творчі та громадсько-політичні сфери, перестаючи уособлювати середньовічний релікт російського дворянства, перенесений на український ґрунт.

Еволюція суспільної, а відтак - і релігійної, свідомості дворянства відбувалася під впливом культурно-освітнього розвитку, який формував, за висловом П.Б. Струве, своєрідний "освічений клас". Поряд з духовенством, яке традиційно було джерелом поповнення цього класу, "потім перше місце в цьому відношенні зайняло дворянство" [25.- С.139]. При чому інтелектуальна діяльність, яка наближувала частину дворянства до інтелігенції, забарвлювалась фарбами як російського так і українського традиціоналізму і відповідного модернізму.

Добре відомі приклади участі дворянських представників у промонархічному політичному русі, що поширювався під гаслом "Церква, самодержавство, народність". Світосприйняття цієї частини дворянства яскраво передають рядки листа одного з нащадків старовинного козацького роду, голови Державної ради 30-х років ХІХ ст., князя Віктора Кочубея до малоросійського генерал-губернатора князя Н.Г. Рєпніна: "Хотя я по рождению и хохол, но я более русский, чем кто другой и по моим принципам, и по моему состоянию, и по моим привычкам. Мое звание и занимаемый мною пост ставят меня выше всяких мелких соображений; я смотрю на дела Ваших губерний с точки зрения общих интересов нашей страны. Микроскопические виды не мое дело" [Цит. за: 26.-С.230]. Висловлена позиція, як правило, заперечувала необхідність принципових змін у церковному устрої та системі інституційних зв'язків між церквою та державою.

На початку ХХ ст. активність цих сил знайшла відображення в роботі правих політичних партій, що накреслювали і поширювали вимоги збереження "єдиної і неділимої Росії", "первенствуючої православної церкви", блокувалися з промонархічним духовенством під час виборів до Державної думи. Навіть після Лютневої 1917 р. революції, яка ґрунтовно підірвала старий суспільний лад, представники проросійського дворянства й церкви не відмовились від політичного союзу. Першим у виборчому списку до Українських Установчих зборів по Волинській виборчій окрузі "од православних парафій і хліборобів" значилось прізвище відомого політичного і державного діяча монархічно-консервативного спрямування В. В. Шульгіна - власника маєтностей на Волині, члена ІІ та ІУ Державних дум від Волинської губернії [27.-Ф.113.Оп.1.-Спр.26.-Арк.30].

Збільшувалась частка дворянства, яке, поділяючи монархічні погляди, усвідомлювало необхідність реформ у Російській православній церкві. До таких представників релігійної думки належали В.В. Зіньківський - філософ, богослов, педагогічний діяч, згодом - Міністр ісповідань Української Держави; Є.М. Трубецькой [28.-С.66] - професор Київського університету, автор численних праць з історії церковного мистецтва, учасник Передсоборного присутствія, створеного урядом в 1906 р. для підготовки церковних реформ. Останній, за характеристикою російського історика В. Шелохаєва, взагалі був "одним із ідеологів прогресизму" [25.-С.6].

Інша частина проросійського дворянства, пов'язаного з Україною економічними коренями (маєтки, власність) та професійною діяльністю (чиновництво, професура) відкидала монархічний устрій, але так само ратувала за конституційні реформи, намагалася втілити свої прагнення парламентськими (думськими) методами, участю в урядових комісіях, створюваних Синодом для реформування церкви, засобами періодичної преси. Отож, їхня прогресивність, як правило, лежала в площині лібералізму, не сягаючи меж революційного радикалізму. Цю ж думку висловлює і відомий дослідник історії українського православ'я ігумен Веніамін (Новик): "більшість представників російського релігійно-філософського ренесансу ХІХ - ХХ ст. були християнськими лібералами". Саме до них він відносить В.С. Соловйова, С.Л. Франка, М.П. Федотова, Н.О. Лосського, А.В. Карташева [29.-С.20].

Лише окремі представники дворянської верстви, які були послідовниками російської ліберальної думки, під впливом українського політичного руху змогли піднятися над національним егоїзмом і перекинути місток порозуміння з українськими лібералами: А.Ф. Лизогуб - член партії октябристів, очолив кабінет міністрів Української Держави; М.І. Туган-Барановський, член російської партії конституційних демократів (котра декларувала програмну тезу культурно-національного рівноправ'я народів), згодом став членом Української партії соціалістів-федералістів.

Ліберали і консерватори української національної орієнтації репрезентували менш впливову серед дворянства тенденцію відмінного ставлення до церкви. Характерними представниками цього напрямку були члени київської "Старої громади", окремі члени Одеської громади. Отож, це були продовжувачі традицій "Кирило-Мефодіївського товариства" і громадівського руху, зокрема - П.О. Куліш - відомий громадський діяч, історик, етнограф, критик; Б. Грінченко - відомий письменник, земський діяч і педагог, публіцист, фольклорист, один із засновників Братства тарасівців (1892), В.Л. Беренштам, І.А. Житецький, М.П. Старицький, І.І. Петрункевич, А.А. Русов; а також діячі пізнішої генерації українського суспільно-політичного руху - В.М. Леонтович - активний земський діяч Полтавщини, член "Старої громади" та Товариства українських поступовців, письменник, член редколегії "Літературно-наукового вісника", який фінансово підтримував видання першої української газети у Наддніпрянській Україні "Рада", згодом - член Центральної Ради, міністр земельних справ Української Держави; Б.М. Мартос - учений- економіст, організатор кооперативного руху; К.А. Мацієвич - громадсько-політичний діяч, учений-агроном; М.С. Ковалевський - чернігівський предводитель