Вони намагалися поширити свій громадський вплив і на церковне середовище, вбачали необхідність налагодження більш тісного зв'язку духовенства з народом, залучення церкви до національного відродження. Зокрема, Є.Х. Чикаленко писав про свої спроби "впливати на учителів" та священика у своєму маєтку в с. Перешорах Миколая Зеленкевича, брата відомого українського педагога Я. Чепіги: "Як не намагаюся я, показуючи на його брата, навернути і його до українського світогляду, він уперто не хоче навіть на самоті зо мною говорити по-українському, хоч попадя говорить зо мною чистою українською мовою. Під його впливом і залежний від нього учитель парафіяльної школи, селянський син, Бондаренко" [30.-С.59]. Взагалі Є.Х. Чикаленко досить влучно визначив роль дворянської верстви в українському відродженні: "Дворянство, здається, ніде не грало великої ролі при відродженні націй. Принаймні у нас воно для цього нічого не зробило. Наші письменники і взагалі діячі національного відродження - переважно все так звані різночинці чи підпанки, а найбільше діти духовенства. Це й не дивно, бо це одинока інтелігентна верства, що з юних літ близько стоїть до народу, знає його мову, його життя і т.ін." [30.-С.69-70], - продовжував він.

І все ж певна частина дворянства, у більшості своїй - та, що мала українське етнічне коріння, відстоювала національні ідеали. Вона готова була разом з іншими активними суспільними силами боронити українські церковні традиції, навертати духовенство до національної справи. А це, в свою чергу потребувало більш уважного ставлення до інституційних церковних проблем, що згодом знайшло відображення в програмних положеннях українських політичних партій консервативного та ліберального спрямування.

Буржуазія. Інша нова соціальна верства - буржуазія, подібно інтелігенції, намагалася піднятися до усвідомлення загальнонародних та загальнодержавних проблем. При цьому вона ґрунтувалась на своїх економічних інтересах. Але вона так само виявилась мало зарядженою українськими національними ідеями і, зокрема, ідеєю розбудови національної церкви.

Це мало своє пояснення. Справа полягала не тільки в незначній частці цієї верстви в соціальній структурі українського суспільства (навіть на 1917 р. сумарна чисельність цієї верстви в Україні з членами сімей становила 962,2 тис. чол., або 3,0% загальної кількості населення [22.-С.18]).

Українська національна буржуазія була представлена переважно дрібною й середньою, для якої не під силу було підіймати, а тим паче - розв'язувати загальноукраїнські, чи хоча б єпархіальні справи.

Крупна буржуазія в Україні була здебільшого інонаціональною. Для неї українські проблеми були мало вагомими, а то й відверто чужими.

Все це підсилювало фактори, що нав'язували українському народові російський або інші типи національної та релігійної культури.

У кращому випадку полагодження суспільно-церковних суперечностей з боку громадсько активних представників цього класу зводилось до локальних фінансових ін'єкцій, лобіювання церковних інтересів в органах місцевої адміністрації.

Українська національна буржуазія демонструвала гідні зразки меценатства, благодійництва, унормування матеріального становища членів кліру, фінансової підтримки учнів церковно-парафіяльних шкіл, допомоги в будівництві та обладнанні храмів, церковних навчальних закладів тощо. Такі прояви турботи про стан церковних справ були непоодинокими (про що свідчить, зокрема, меценатська діяльність відомих родів Симиренків, Харитоненків) [див., напр.: 31.-С.30-33]. Безперечно, вони пом'якшували гостроту внутрішньоцерковної та державно-церковної кризи. Проте у цілому не вирішували проблем реформування церкви і не знімали їх з порядку денного поточного суспільного життя.

Робітники. Внаслідок поглиблення процесу індустріалізації та застосування вільнонайманої праці в другій половині ХІХ ст., особливо після відміни кріпосного права, в українських губерніях відбувалося зростання робітничого класу. Наприкінці століття загальна чисельність робітників, зайнятих в усіх галузях промисловості дев'яти українських губерній, становила 753,5 тис. чол., з них 290,6 тис. (38,6%) були українцями [32.-С.136- 137]. У відсотковому відношенні до загальної чисельності населення робітники ледве перевищували 3,2% населення (причому робітники-українці - 1,2%).

Виходячи поряд з інтелігенцією та буржуазією на арену громадсько-політичного руху, робітники, як нова соціальна сила, заявили про змагання, передусім, за свої економічні права. Їх класова боротьба проявлялася у вигляді страйків і заворушень, більшість яких виникали на крупних підприємствах, де основною робочою силою були прийшлі працівники, відірвані від колишнього селянського середовища, широких родинних зв'язків, позбавлених іншого вибору для свого існування. Під впливом міжнародної інформації з Бельгії, Франції та інших країн, почерпнутої з газет, вони використовували досвід зарубіжних робітників [див., напр.: 32.-С.179], вимагаючи підвищення заробітної плати, покращення умов праці і побуту, скорочення робочого дня тощо.

Навіть найгостріші з цих класових виступів робітників у ХІХ ст. не мали політичного забарвлення [32.-С.210]. Вони демонстрували корпоративну обмеженість, нездатність до загальнонаціональних дій.

Природно, що з таким рівнем суспільної свідомості робітники були неспроможними до осмислення загальноцерковних проблем.

Соціальна природа робітника, яка відривала його від традиційного середовища (етнічного, родинного, побутового), руйнувала і його звичну релігійність, відводячи від церкви. Проявом цього були згадувані масові явища послаблення православних традицій серед робітників, які працювали по найму в господарствах німецьких колоністів та менонітів. Аналогічні наслідки руйнації традиційної віри супроводжували економічні взаємини православних робітників з представниками вітчизняного раціоналістичного сектантства, наприклад молоканами [33.-Ф.246.-Оп.1.-Спр.105.-Арк.1].

Робітник був більше готовий до буржуазно-протестантських спрощень культу, раціоналістичного сприйняття майбутньої церковної реформи.

Проте специфічні за умов царської Росії жорсткі обставини формування робітничого класу (запізнілого у русі новоєвропейської історії,