Не дивлячись на таку суперечливу природу релігійного світогляду робітничого класу в Україні, маємо особливо відзначити досить високий рівень релігійної свідомості робітничого середовища ХІХ ст. Цей факт свого часу ігнорувався радянською історіографією, яка сформувала міф про антирелігійність робітничого класу [34.-С.76].

Продовжуючи триматися давніх культурних традицій, православні віруючі з робітничого середовища, так само як і селянство, підпорядковували свій господарський уклад церковному календарю, демонстрували шанобливе ставлення до церкви, були ревними християнами. Архівні документи достатньо яскраво малюють активність у житті релігійних громад парафіян, які були за фахом робітниками, підкреслюють їхню енергійність у церковнопопечительських комітетах, братствах, церковнопарафіяльних радах, на посадах церковних старост тощо. Є підстави стверджувати, що в храмах, наближених до промислових підприємств, залізничних вузлів тощо релігійне життя відзначалося не меншою повнокровністю, аніж в інших міських парафіях. Храми в цих осередках нерідко відзначалися більшою доглянутістю і багатшим оздобленням.

Хоча фактор національної неоднорідності парафіян таких храмів і переважання серед них громадян неукраїнської національності налаштовував причет і парафіяльне керівництво до ігнорування національних церковних потреб української меншості. Це був фактор довготривалої дії, що давав свої ідейні паростки, які пізніше глушили національне реформування православної церкви в Україні у час його найбільшого поширення - в 20-х роках ХХ ст.

Чисельне зростання робітничої верстви, поступове і дедалі активніше її втягування в сферу суспільно-політичної боротьби на боці противників існуючого державного режиму, передвизначило посилення антирелігійних і антицерковних настроїв у її середовищі. За умов залучення робітників до нової системи економічних і побутово-культурних зв'язків урбанізованого соціуму, які при цьому не отримували відповідних рівню цивілізації матеріальних і духовних благ, вони були неспроможні піднести свій інтелектуальний рівень до рівня еліти. А відтак робітники ставали приреченими на те, аби формуватися як "внутрішній пролетаріат" - могильщик існуючої церковної системи.

Багатонаціональний склад робітників в Україні створював особливо поживний ґрунт для поширення інтернаціональних антицерковних ідей, експортованих безпосередньо з Заходу та імплантованих в українське суспільство російською політичною елітою.

Отож, робітники українських губерній наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. у більшій мірі здатні були до руйнівних протицерковних дій, аніж до конструктивної роботи з реформування церковної інституції.

Селянство. Очевидні соціально-економічні зрушення другої половини ХІХ ст. не змінили селянського характеру української нації, яка складала переважну більшість (17 млн. із 23,4 млн. чол.) населення українських губерній - 72,6%. Особливо великою частка українців була в традиційних аграрних регіонах - на Лівобережжі (80,9%) та Правобережжі (76,9%). У містах проживало лише 16% українського населення, а серед міських жителів українці складали лише третину [35.-С.60].

Позбавлена національної еліти, українська нація в ХІХ ст. за своєю природою, вдачею та психологією залишалася селянською. Як зазначав відомий дослідник психології релігії Володимир Янів: "Для селянства є притаманним консерватизм, який - незаперечно - спричинився до історично зумовленої і традицією переданої релігійності української суспільності... Для психіки селянина, зв'язаного з природою та землею, саме релігійність дуже своєрідна та властива" [20.-С.183].

Селянство досить активно піднімало питання про необхідність будівництва церков та церковних споруд, контролювало хід цього будівництва, утримання причетів, найом і оплату церковних сторожів, придбання церковного обладнання, влаштування храмових свят, проведення молебнів, впорядкування цвинтарів тощо.

Типовою вважаємо статистику, зібрану запорізькою дослідницею А.І. Лохматовою, про те, що близько 8,5% рішень селянських сходів у 90-х рр. ХІХ ст. стосувалися справ школи та церкви.

Глибинна релігійність, яка була основою національного світогляду, хоча й обмежувала та гальмувала антицерковний революційний радикалізм, але не могла спорудити неприступний бар'єр для нього, оскільки цей радикалізм зростав як продукт економічних інтересів і нових політичних ідей. Вона стримувала проникненню його в суспільну свідомість, наскільки менталітет здатен противитись соціальним потребам та політичним інтересам.

Аналізуючи розвиток української релігійної думки, М.С. Грушевський звернув увагу, як на всезагальний, на факт "релігійних шукань в українських масах в ХІХ ст.". При цьому він зазначив більш пізнє включення до цього процесу селянства. Порівнюючи з церковними верхами, інтелігенцією, серед яких "новий стан речей став добре помітним уже в другій половині ХУШ ст.", релігійний рух "на сільськім споді. почав давати себе відчувати на добре при кінці першої половини ХІХ ст., коли перевелись старі попи й інший клір, який ще тримавсь старих традицій, стали напливати вихованці нових шкіл, в тім і чужинці - москалі" [15.-С.155]. Цей рух М.С. Грушевський оцінював як "сильний рух від офіціальної православної церкви і шукання задоволення релігійного почуття поза церквою". Зауважене відставання селянського релігійного пробудження від часу релігійного відродження еліти потверджує попередньо викладені нами думки щодо початку перетворення руху до національного реформування церкви в середині ХІХ ст. у масовий.

Внаслідок слабкості національної інтелігенції та жорсткого політичного клімату в Російській імперії в першій половині ХІХ ст., щільності урядового контролю над інакодумством, селянський релігійний рух не отримав чіткого організаційного спрямування. Покинутий на саморозвиток, він тривалий час проявлявся у роздрібненості та багатоманітті релігійних