О. М. Ігнатуша

ПОСЛАННЯ МИТРОПОЛИТА МИХАЇЛА (ЄРМАКОВА) ДО ДУХОВЕНСТВА ТА ВІРУЮЧИХ УКРАЇНИ ВІД 17 ЛИСТОПАДА 1927 Р.

У 1927 р. більшовицька влада в СРСР жорстокими репресіями проти ієрархії змусила церковну більшість гуртуватися навколо церковного лідера, який беззастережно підтримав державний курс. Тим самим гострота питання про канонічну спадковість церковної влади, яке тривалий час лихоманило Російську православну церкву (РПЦ) після смерті патріарха Тихона (7 квітня 1925 р.) і на якому достатньо довго пограла державна влада у своїх антицерковних інтересах, набула нової якості. Держава перейшла від ставок на внутрішні церковні суперечності і розкол православної єдності до політики визнання єдиної лояльної конфесії. Це тягло за собою всі негативні наслідки такого альянсу для інших - невизнаних - церков. Лідером, який висловив готовність очолити таку покірну владі церковну організацію, виявився митрополит Нижегородський Сергій (Страгородський). Він обійняв пост заступника патріаршого місцеблюстителя та отримав можливість сформувати собі у підтримку Тимчасовий Синод, легалізований владою. Тим самим митрополит Сергій став біля стерна Російської православної церкви.

Водночас партійно-державна влада та нове керівництво РПЦ шукали відповідного церковного керівника для України.

Бажаною особою обом сторонам видався колишній екзарх України Михаїл (Єрмаков). Відбувши з 1923 р. заслання за «контрреволюційну діяльність» і майже п'ять років відсторонений від керівництва справами, він знову був покликаний до виконання обов'язків екзарха. Припускаємося думки, що повернення надломленого репресіями митрополита Михаїла далося передусім завдяки його готовності підтримувати абсолютне одержавлення церкви, що почав проводити в життя митрополит Сергій. Посередницька роль митрополита Сергія та його найближчого оточення, яке обрало варіант конкордату з атеїстичною владою, у поверненні екзарха очевидна.

Примітно й показово, що поставлення митрополита Михаїла на чолі православної церкви в Україні відбулося не шляхом вияву колегіальної думки віруючих або хоча б місцевої ієрархії, а шляхом адміністративного призначення зверху. Ієрархія православної церкви була поставлена у складну ситуацію визнання і прийняття церковного лідера. Керівники різних рівнів мали визначитися із фактом адміністративного призначення, орієнтуючись на вікові православні морально-етичні принципи та нові соціокультурні запити, і, водночас, зважаючи на тиск атеїстичної влади. Ситуація ускладнювалася нерозв'язаністю національного питання, яке проявлялася і в церковній площині.

Знову приступаючи до виконання обов'язків екзарха, митрополит Михаїл 17 листопада 1927 р. звернувся до духовенства та віруючих України з посланням. Це послання стало визначальним для багатьох пастирів і віруючих при формуванні власної позиції під час вибору своєї церковно- інституційної приналежності: йти за митрополитами Сергієм і Михаїлом, чи до опозиції?

У джерелах та літературі неодноразово зустрічаємо посилання на текст цього важливого документу [1; 2; 3]. Проте донедавна його зміст залишався невідомим. Текст цього послання було виявлено нами у вигляді засвідченої копії в документах архівного фонду Лубенського окружного адміністративного відділу м. Лубни Лубенської округи, що зберігається в Державному архіві Полтавської області (Ф.Р-2126) [4, арк. 5-8]. Вміщений нами у додатках до свого дисертаційного дослідження з історії інституційного розколу православної церкви в Україні [5, с.505-509], він тим не менше ще не звернув на себе належної уваги дослідників. Ознайомлення науковців з текстом цього документу і є метою даної публікації.

Додамо, що значення цього послання в Україні було порівняним зі значенням відомої декларації митрополита Сергія. На нього відгукнулися ідейні прихильники та противники в середовищі РПЦ і Соборно-Єпископської та Синодальної церков. Як і декларація митрополита Сергія, послання екзарха Михаїла сколихнуло хвилю релігійної полеміки у 1927 - 1928 рр. На сторінках «Українського Православного Благовісника» - офіційного органу Священного Синоду Української Синодальної церкви, було опубліковано кілька великих статей, спрямованих проти звернень митрополитів [6; 7; 8]. Поряд із декларацією, послання стало новим фактором розколу в ортодоксальній церкві, давши імпульс формуванню сталої антисергієвської опозиції, що згодом вилилося у рух т. зв. «непоминаючих» та постання Істинно-православної церкви.

Публіковане нижче послання дає змогу більш реалістично оцінити як ситуацію, що склалася в православ'ї України (яке з початку 20-х рр. ХХ ст. перебувало у стані розколу), так і визначити пріоритети та аргументи ієрархів, які намагалися виступати від імені української пастви Російської православної церкви.

Звернемо увагу на принципові моменти, які дають можливість зрозуміти побудову, тональність і аргументацію послання та оцінити вагу запропонованих у ньому компромісів.

Ключовою ідеєю послання була теза про єдино можливий шлях розвитку церкви - шлях беззастережної політичної лояльності. Ця теза знайшла обґрунтування у ряді положень.

Послання повідомляло про порушення екзархом клопотань перед владою УСРР щодо легалізації виконавчих органів церкви. Ідея легалізації імпонувала більшості віруючих, які втомилися від неврегульованого статусу церкви в державі. Духовенство, й особливо - парафіяльне, розуміло тяжкі наслідки для церковної організації та духовного життя загалом, які витікали з неврегульованого стану державно-церковних відносин. Правова невизначеність була однією з основних причин ерозії традиційного православ'я й духовності. Факт легалізації структур центрального апарату церкви - законно визнаного заступника патріаршого місцеблюстителя і Тимчасового Синоду при ньому - був серед перших і найпереконливіших способів демонстрації широкому загалові служителів і віруючих факту легітимності церкви, з іншого боку - демонстрацією місцевій владі цієї легітимності, як запорука отримання «охоронної грамоти» на безперешкодну діяльність. Тому теза про «порушення клопотання», оперта на вже отриману легітимність лідера, була вагомою та переконливою.

Екзарх Михаїл дозволив