собі дати оцінку декларації митрополита Сергія, підкресливши, що цілковито поділяє основну ідею: «так цілком справедливо писав далі Високопреосвященний Митрополит Сергій». Зауважимо, що в церковній практиці ієрархічних стосунків, оціночне висловлювання екзарха на адресу дій заступника патріаршого місцеблюстителя можна вважати явищем «перевищення повноважень». Але за цим кроком не послідувало адміністративного покарання, що свідчило або про попередню узгодженість такої оцінки, або про елемент хибкості й непевності влади митрополита Сергія на той час. Вірогідно, були наявні обидві обставини.
У посланні відстоювався всесоюзний формат легалізованого православного сектору України, з виразним визнанням загальноросійських пріоритетів на постімперському просторі. Такий підхід апріорі підкреслював інституційну спадковість від РПЦ частини церкви, очолюваної екзархом. Вірогідно, це був засіб заспокоєння більшості віруючих, яким власна психологія яких не давала «відірватися» від російської «пуповини», але водночас - і засіб заспокоєння влади, що ставила на церковну структуру, потужну у загальнорадянському просторі. Зокрема, екзарх юридично спирався на декрет Раднаркому РСФРР 1918 р., а не Робітниче-селянського уряду України 1919 р., про відокремлення церкви від держави. Кілька разів у тексті послання лунали запевнення про щиру готовність церковної більшості до законослухняності не в межах республіканського послушенства - українського громадянства, - а в межах рамках громадянства СРСР. Пригадаємо, що на 1927 р. в СРСР ще існувало подвійне громадянство: союзне і республіканське. Але для закордонних стосунків вже з 1931 р. впровадили лише єдине - союзне [9, с. 446]. РПЦ в Україні відчувала кон'юнктуру і демонструвала свою відповідність політичному моментові, навіть випереджаючи у питаннях громадянського статусу світську владу. Це доводять рядки послання: «ставимо собі за обов'язок громадянської повинності засвідчити перед Радвладою нашу щиру готовність бути цілком законослухняними громадянами Радянського Союзу»; «своїх громадянських обов'язків перед Радянським Союзом».
Провину за попередню неунормованість державно-церковних відносин екзарх Михаїл, як і митрополит Сергій, покладав тільки на діячів церкви. Тільки пастирів і архіпастирів він визнавав винними за внесення у церковне життя «елементу політики у формі заклику до невиконання державних норм і непокори її представникам». Громовідводом основних звинувачень церкви в активній політичній опозиційності послання робило політичну еміграцію, духовенство на еміграції, яке із-за кордону повело «сильну політичну агітацію проти існуючої у нас законної Радянської влади». Ідея «провини» підносилася до рівня політичного остракізму всім інакомислячим: «... засуджуючи і забороняючи втручання духовенства у справи політичні».
Стаючи на угодовську позицію щодо прийняття усіх вимог влади, екзарх Михаїл, тим не менше, побіжно прохоплюється визнанням нефункціональності декларованої радянською владою моделі «відокремлення церкви від держави». У невиразній та завуальованій формі в посланні констатується волюнтаризм державців при конструюванні відносин між церквою та державою. Зокрема це вбачаємо у використанні базовим, для характеристики правових стосунків більшовицької влади з церквою, абсолютно неюридичного поняття - «довіра Радвлади».
Послання характеризує прояви системної кризи, котрої зазнала церква за умов відсутності такої «довіри», потерпання від її відсутності значної кількості єпископів. Цю ситуацію автор послання назвав «розвалом церкви». Хоча при цьому він змішує причини і прояви деструктивних явищ, все ж окреслені ним структурні елементи розвалу варті уваги. Зокрема, визначено: 1) відсутність центрального апарату управління церквою, як наслідок - падіння дисципліни; 2) поширення єресей і розколів; 3) захоплення діячів церкви політикою; 4) відсутність духовних навчальних закладів; 5) відсутність церковних друкованих видань. Автор послання вбачав у взаємодії цих факторів причину того, що церковне життя в Україні далеке «від життя нормального, спокійного і мирного».
Тож, послання екзарха Михаїла жодним чином не звинувачувало радянську владу у створенні нестерпних умов для діяльності релігійних організацій і не акцентувало уваги на революційному нігілізмі представників влади всіх рівнів у відношенні до церкви. Воно виводило церкву виключно на рівень самозвинувачень.
Беручи на себе місію початку «благоустрою християнського церковно-громадського життя в Україні», екзарх Михаїл закликав «молитися за владу». Слідування цьому «посиленому» заклику, який покликувався на волю Спасителя, заповідь апостола Павла, а також аргументувався іншими словами зі Святого Письма та прикладами діянь святих, розцінювалося як «міцна основа нашому спокійному життю в умовах теперішнього часу».
Не дивлячись на висловлені у посланні митрополита Михаїла ідеї всеросійської церковної єдності та пріоритетів союзної громадянської спільності, в ньому свідомо і чітко пролунали й автономістичні ноти. Вони відображали реальні прагнення віруючого українського суспільства до релігійного самовизначення та несли на собі ще недавній болючий відбиток скасованої 1924 р. патріархом Тихоном церковної автономії України.
Переконатися у потужності прагнень до національного церковного будівництва в тогочасній Україні дозволяє погляд на пріоритети ідеологічних засад конфесій, що виникли внаслідок розколу єдиної православної церкви.
Під впливом української національної революції розгортався рух до створення помісної української церкви. На Всеукраїнському православному церковному Соборі у Києві в 1918 р. Українська православна церква отримала автономний статус у складі Московської патріархії. Проте, в ній не впинявся рух до проголошення автокефалії.
Першою автокефалію православної церкви в Україні проголосила Українська автокефальна православна церква на Всеукраїнському Соборі у жовтні 1921 р. Цю ж саму ідею підняли організатори української обновленської церкви у лютому 1923 р. Дещо пізніше, як один із основоположних принципів своєї організації, автокефалію задекларувала Українська Соборно-єпископська церква (червень 1925 р.).
Церковна більшість, яку на той час репрезентувала Російська православна церква в Україні, точніше - її український екзархат,