Але централістичні зміни радянської політики, які сталися у другій половині 20-х рр., а надто - після 1927 р., коли Й. Сталін утвердився в ролі одноосібного лідера компартії, внесли замішання у цю перспективу, що, за великим рахунком, була визначена логікою європейських цивілізаційних зрушень.

Зміни формату суспільно-церковних відносин, які відбувалися на тлі боротьби за правонаступність церковної влади після смерті патріарха Тихона, позначилися ідейними шуканнями й хитаннями церковних лідерів. Позиція екзарха Михаїла у цій ситуації засвідчила глибокий розкол українського православ'я, формування нової вісі церковної політики при одночасному збереженні виразної національної специфіки процесів у церковному середовищі України.

Виразний національний контекст відчувається в самій назві послання: «Архіпастирям, клірикам, чесному чернецтву і всім вірним чадам Української Православної Церкви» (підкреслення наше. - О.І.).

Аналіз тексту доводить, що в його назві не випадково була вжита власна назва автономної української церкви при тому, що автономії реально вже не існувало. Послання виразно віддзеркалило наміри митрополита і його оточення поновити автономію. Про це дізнаємося вже з перших рядків документа: «після п'ятирічної відсутності моєї у кормила управління Церквою Українською, Патріархом Тихоном, який спочив у Бозі, моєму водительству ввіреній, призиваюсь нині стати на чолі цієї дорогої для мене - Церкви». Сумнів щодо автономістських намірів екзарха розвіює наступна фраза: «Мною порушено клопотання перед Українською Радянською владою про легалізацію виконавчих органів Української (підкреслення наше. - О.І.) Старослов'янської Православної Церкви: Священного Собору, Вищої церковної Ради і Окружних Рад, оскільки церква наша може вільно розвиватися з внутрішньої і зовнішньої сторони, лише ступивши на легальний шлях свого існування».

У посланні вживалися вирази: «.Нашої Української Православної Старослов'янської Ієрархії», «на користь Всеукраїнської Православної Старослов'янської церкви», «Церква Українська», «чадам Православної Української церкви», переконуючи читачів і слухачів, що адміністративна лінія, якої тримався екзарх, передбачала реальну автономію УПЦ у складі РПЦ. Термін «Російська Православна Церква» (в оригіналі - «Русская». - О.І.) згадувався тільки одного разу, і то не стільки в об'єднавчому контексті, скільки в контексті осуду дій її ієрархів, які разом з політичною еміграцією втекли за кордон.

Констатуючи сумне явище «розвалу церкви», митрополит Михаїл схильний був говорити не стільки про загальноросійські проблеми, якими їх бачили з російської церковної столиці чи російської глибинки, скільки про реалії України: «У теперішній час Церква в Україні, можна сказати, роздирається на частини самосвятами, обновленнями, лубенцями, діяльною церквою та ін.».

Отже, як не парадоксально, але повернення митрополита Михаїла до керівництва українськими єпархіями Російської православної церкви супроводжувалося спробами відновлення статусу автономії української церкви.

Митрополита Михаїла з Україною зв'язувала й власна доля. В Україні він формувався як особистість. У 1887 р. закінчив Київську духовну академію. В Україні прийняв чернечий постриг. Працював викладачем Київської духовної семінарії [10, с. 874]. Він на власні очі бачив пересічного українського віруючого, його буденні й високі духовні запити, мав змогу відчути специфіку української релігійності та зміни, яких зазнало українське суспільство за постімперської доби. Такої можливості був позбавлений митрополит Сергій. Уродженець Нижегородської губернії, він протягом духовного служіння знаходився далеко від України. Служив настоятелем посольської церкви в Греції, помічником начальника Японської місії, єпископом Фінляндським, єпархіальним архієреєм у рідному Нижньому Новгороді. Отож, його відчуття єдності всеросійської церкви зігрівалися й міцніли у великоросійській глибинці та у закордонній ностальгії. Порівняння умов діяльності митрополитів пояснює як можливість глибшого розуміння екзархом Михаїлом проблем України, так і великоруські патріотичні почуття митрополита Сергія.

Свідченням українського автономізму екзарха Михаїла може бути й відхилення ним пропозиції патріаршого місцеблюстителя Петра (Полянського) у грудні 1925 р. прийняти на себе виконання обов'язків заступника патріаршого місцеблюстителя. Цей крок можна розцінювати як небажання відсторонюватись від справ в Україні заради тимчасової, хоча й вищої, посади.

Наведені міркування, взяті у сукупності, переконують, що митрополит Михаїл мав прагнення продовжувати лінію української автономії.

Проте загальне загострення внутрішньоцерковної ситуації в РПЦ після декларації митрополита Сергія (29 липня 1927 р.) змусило його до поступок московському централізму. Ознаками цих поступок стала практика призначень митрополитом Сергієм, а не українським митрополитом, ієрархів на українські кафедри. В Україні навіть не проводились попередні обговорення і обрання кандидатур. Митрополит Сергій не виявив прихильності до поновлення канонічного статусу автономії православної України навіть у початковий час перебування на посаді заступника патріаршого місцеблюстителя, не підтримував ідеї створення в Україні Священного Собору та Вищої церковної Ради. Невідоме жодне з його послань, яке було б звернене до українських єпархій, як особливої структури у складі РПЦ. Всі ці факти підкреслюють однозначно централістичне бачення ним перспектив російської церкви у православній Україні.

Така лінія поведінки помітно контрастувала з курсом патріарха Тихона. Вона віддзеркалила великодержавницький ремікс політичної лінії РПЦ і авторитарного стилю заступника патріаршого місцеблюстителя, який зосереджував у своїх руках все ширшу владу. Ще нескорена опозиція наголошувала на очевидних порушеннях канонічного устрою РПЦ. Запис бесіди представників опозиції - «йосифлян» - з митрополитом Сергієм (Страгородським),