яка відбулася незадовго до прийняття цитованого далі послання - 12 грудня 1927 р., - показує рецепцію імперських принципів церковного управління. Тоді ленінградські опозиціонери підкреслили «кишеньковий» характер і декоративність вищої гілки церковної влади - Тимчасового патріаршого Священного Синоду: «...а Синод особисто при Вас[,] начебто є Вашим секретарем[,] чи не так?» [10, с. 536-537]. (Доречно пригадати, що відповідно до рішень Помісного Собору РПЦ 1917-1918 рр., Синод мав складатися з тринадцяти членів у наступному складі: патріарх (головуючий) і митрополит Київський, як постійні члени, шість архієреїв, обраних соборами на трирічний термін а також п'ять членів, яких Синод викликав з єпархій на рік [11, с. 41]. Порушення цього демократичного принципу організації Собору вже свідчило про авторитарну інтерпретацію митрополитом Сергієм канонічних норм.
Екзарх Михаїл доволі стрімко відмовився від ідеї автономії української церкви. Констатуємо це, проаналізувавши текст послання заступника патріаршого місцеблюстителя і Тимчасового патріаршого Священного Синоду від 31 грудня 1927 р., підписаного, серед інших ієрархів, і екзархом України з повним його титулуванням: «Патріарший Екзарх Михаїл [Єрмаков], митрополит Київський, Галицький і всея України». Воно було звернене до «Преосвященних Архіпастирів, пастирів і всіх вірних чад Святої Православної Російської Церкви». Даний документ свідчить про обґрунтування канонічної непогрішності лінії митрополита Сергія, він закликав «залишитися в союзі з законною церковною владою», якою вважався сам митрополит Сергій і його Синод. Серед аргументів про непогрішність митрополита наводилися свідчення успішного зовнішньоцерковного курсу й позитивної реакції на нього з боку інших церков - найближчих сусідів. Називалися церкви, які після розвалу Російської імперії набули автономного статусу: «З'явилася можливість зав'язати офіційні зносини і з Православними Церквами за кордоном, і передусім зі Східними Патріархами. Предстоятелі Церков Японської, Литовської і Латвійської, засвідчуючи своє повне єднання духу з нашою Патріархією, висловили бажання залишитися до неї в канонічних відносинах, що встановилися, а предстоятелі Церков Польської і Фінляндської, канонічне положення яких остаточно ще не вирішене, з готовністю повідомили нам відомості про свої церковні справи. Так само, значна більшість духовенства російського в Західній Європі, на чолі з Преосвященним Управляючим закордонними парафіями митрополитом Євлогієм [Георгієвським], архієпископом колишнім Білостоцьким Володимиром [Тихоницьким], єпископом колишнім Бєльським Сергієм [Корольовим] і колишнім Севастопольським Веніаміном [Федченковим], порушили клопотання про залишення їх у віданні Московської Патріархії, давши відповідні зобов'язання. В адміністративному відокремленні від нас хочуть бути лише ті, хто не може відректися від уяви про християнство як силу зовнішню і торжество християнства у світі схильний бачити лише в пануванні християнських народів над нехристиянськими» [10, с. 548]. Отож, серед автономних церков Українська Православна Церква не значилась. Її автономія згасла, принесена в жертву моноліту Російської церкви, що й було скріплено підписом екзарха. Лише протягом місяця, який минув від послання екзарха Михаїла 17 листопада 1927 р. до послання заступника патріаршого місцеблюстителя 31 грудня 1927 р., від автономії залишилося тільки титулування митрополита, як вищість духовної посади над всіма ієрархами України, та на представництво ним інтересів православної України в Московській патріархії.
Таким чином, висловлені у посланнях думки проливають світло на еволюцію ідеї церковної автономії України як в середовищі вищих церковних кіл РПЦ, так і в позиції самого митрополита Михаїла. Підкреслимо, що причини, які спонукали екзарха до швидкої зміни позиції, формувалися в кількох площинах. Найвагомішими вважаємо наступні: різке загострення боротьби в церкві за право уособлювати офіційну лінію після декларації митрополита Сергія; підтримка державною владою курсу митрополита Сергія; особистісні риси ієрархів. Автор фундаментальної збірки актових документів РпЦ за 1917-1943 рр. М. Губонін характеризує митрополита Сергія як людину жорстку, рішучу, безапеляційну. Оскільки на таку людину зробила ставку державна влада, цього не міг не розгледіти досвідчений управлінець екзарх Михаїл. Принагідно згадаємо, що управлінські й харизматичні якості Михаїла були не менш ціновані високою ієрархією. За чотири дні до свого арешту, 6 грудня 1925 р., патріарший місцеблюститель митрополит Крутицький Петро (Полянський) назвав екзарха Михаїла одним і з трьох можливих заступників своєї посади. Причому його кандидатура була названа другою після кандидатури митрополита Сергія (Страгородського) [10, с. 422, 815]. За таких умов вибір владою митрополита Сергія в якості лідера міг стати сигналом сановнику Михаїлу для усвідомлення безперспективності подальшої боротьби за власну лінію та для приборкання власних амбіцій. Не можна виключати й варіанту авансування більшовиками обох кандидатур для ослаблення їхніх позицій під час переговорів з владою. Увесь цей комплекс обставин і призвів до швидкоплинного згортання митрополитом Михаїлом проекту відновлення церковної автономії України.
Митрополит Сергій, зі свого боку, не міг зігнорувати митрополита Михаїла. Втрата його підтримки могла позначитися реальною втратою для РПЦ стратегічного регіону - України.
Особливо важливою така підтримка була на перших порах утвердження влади митрополита Сергія. Тогочасні джерела повідомляють про факти посилення сепаратних церковних рухів в Україні в час боротьби за наступність церковної влади після смерті патріарха Тихона. Зокрема, «Український Православний Благовісник» звертав увагу на появу в першій половині 1926 р. в м. Глухові «нової ініціативної групи» під керівництвом протоієрея з м. Новгород-Сіверська Миколая Суворова. Група «виділилася з тихонівщини» і поставила за мету об'єднати православні парафії «Єдиної Старослов'янської Православної Церкви» Глухівщини. Канонічне обґрунтування своєї позиції група знаходила в постановах