О. М. Ігнатуша

ЗМІНИ КАНОНІЧНОГО СТАТУСУ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ (1918-1930-ті рр.): ВІД АВТОНОМІЇ ДО ЕКЗАРХАТУ

Питання зміни канонічного статусу Російської православної церкви в Україні протягом 1918— 1930-х рр. вітчизняні історики оминали через визначену заздалегідь ідеологічну відповідь на нього. Цю відповідь сформулювала Московська патріархія та санкціонувала радянська компартійна еліта. Інші пояснення ставали небезпечними. Навіть у роки державної незалежності України довго поставала погрозлива тінь «старшого брата», який не схвалював переосмислень. Характеристика питання зводилася до наступного: православна церква в Україні у 1918 р. отримала статус автономії; автономію проголосив Всеукраїнський церковний Собор, а всеросійський патріарх Тихон її санкціонував; у 1921 р. церковній автономії України патріарх надав статусу екзархату і у такому статусі вона перебувала всю радянську історію [1, с. 29-30].

Наведена характеристика не пояснювала канонічних підстав запровадження екзархату, замовчувала зв'язок між впровадженням екзархату і ліквідацією церковної автономії України, не висвітлювала конкретних подій і ролі соціально-політичних сил та окремих осіб у перипетіях російсько-українських церковних взаємовідносин. Тож історики, уникаючи додаткового фальшу, мусили оминати увагою це питання.

Зарубіжна українська історіографія пропонувала альтернативну точку зору. Вона підкреслювала централістичну політику Московської патріархії щодо українських православних єпархій. Але до часів державної незалежності така позиція не могла бути використаною в Україні. Крім того, закордонні дослідники теж предметно не досліджували змін канонічного статусу українських єпархій РПЦ зазначеного періоду.

Значний суспільний інтерес до питання українсько-російських церковних відносин спонукає нас проаналізувати зміни канонічного статусу РПЦ в Україні та тенденції суспільно-церковного характеру, які їх зумовлювали. При цьому зробимо опору як на опубліковані, так і на архівні документи, ще невідомі широкому загалу.

Канонічний статус православних єпархій на території України визначила національна революція. Питання про автономію православної церкви в Україні в юрисдикції Московського патріархату постало в практичну площину з весни 1917 р. Воно загострювалося у контексті загальної політичної боротьби народу України за соціальні та національні права та українську державність. Змагаючись з альтернативною вимогою української автокефалії, церковна автономія врешті набула оформлення на Всеукраїнському церковному соборі у 1918 р. Вона постала внаслідок перемоги консервативних сил вітчизняної церковної еліти, які спиралися на традиційну релігійну психологію та використали національно-політичну аморфність широких верств населення, передусім - українського селянства.

Церковна автономія дисонувала реалізованій ідеї незалежної Української державності. І тим не менше, вона була видатним досягненням. Автономія стала показником серйозних етнополітичних зрушень, кристалізації української національної самосвідомості, прагнення українського народу до самоствердження своїх національних претензій. Водночас, її здобуття засвідчило суттєві зміни у свідомості церковних сил поза Україною. Національна революція скорегувала російську національну свідомість, доказом чого став максимум інституційного компромісу - визнання Москвою офіційної назви українських єпархій - «Українська православна церква».

Адміністративна структура Української православної церкви принципово не відрізнялася від РПЦ. Вищим органом її управління вважався Всеукраїнський церковний собор, скликання якого залежало не тільки від волі віруючих в Україні, а й від волі Всеросійського патріарха. Вищою духовною особою церкви був митрополит Київський і Галицький, який виступав главою Священного Собору і Вищої церковної ради - постійно діючих виконавчих органів церкви. До складу Священного Собору входили правлячі єпископи. Він мав скликатися не рідше одного разу на рік. Собор відав питаннями внутрішнього церковного життя: віровчення, богослужіння, церковного управління, суду й дисципліни. Вищій церковній раді довірялися проблеми зовнішньоцерковних стосунків у сферах адміністративній, господарській, навчально-просвітній, церковно-правовій, ревізійній. Її складали, крім митрополита, три єпископи, чотири клірики і п'ятеро мирян. Сфера компетенції цих церковних органів не виходила за межі питань місцевого характеру.

Патріарх мав благословляти єпископів на українські єпархії, виступати апеляційною інстанцією в судових справах над єпископами.

Потужність національних церковних рухів під час революції зобов'язувала Москву максимально уважно сприймати ці канонічно закріплені досягнення. І спочатку вона їх враховувала. Автономію використовували як спосіб збереження духовного контролю над Україною. Це вбачаємо у відозвах і посланнях патріарха Тихона, у документах церковних колегіальних органів як напередодні проголошення автономії, так і певний час після її ствердження. Зокрема, один із указів патріарха Тихона, виданих весною 1918 р., свідчив про відрядження ним свого представника до Києва для організації й проведення канонічних виборів Київського митрополита після загибелі митрополита Володимира (Богоявленського) [2, с. 128]. Вакансія митрополичої кафедри мала бути негайно заповненою з огляду на ключову роль київського архієрея в організації церковного життя. Інший приклад активності дій московського патріарха щодо процесів в Україні - його ініціатива, проявлена на Помісному Соборі (1918 р.) у Москві під час обговорення проекту «Положення про Тимчасове Вище Управління Православної Церкви на Україні». Патріарх особисто проголосив Помісному Соборові зміст донесення голови Всеукраїнського православного церковного Собору та закликав обговорити його у відділах. Йшлося, по-перше, про проект «Положення про тимчасове вище управління православної церкви в Україні»; по-друге, про термін скликання третьої сесії Всеукраїнського Собору; по-третє, про постанову Всеукраїнського Собору «про безумовну обов'язковість для всіх єпархій України постанов Всеросійського Собору і Святійшого Патріарха» та «щодо складу Вищої Церковної Ради Української Автономної Церкви» [2, с. 143-144].

Патріарх Тихон був свідомий існування тісного зв'язку національно-визвольного руху і прагнення до влаштування самостійного місцевого церковного життя [2, с. 135]. Це засвідчив текст його послання Голові Синоду Румунської церкви, митрополиту