Молдавському і Сучавському Пимену (Джорджеску) від 5 червня 1918 р. з приводу «захоплення» Кишинівської єпархії РПЦ Румунською церквою. Патріарх не визнав зміни юрисдикції Кишинівської єпархії. Обґрунтовуючи свою позицію прикладами зв'язку національного та церковного рухів народів колишньої Османської імперії, він закликав до рішень, які б виражали волю місцевого населення. Стверджувалася потреба пов'язувати канонічний статус церкви з волею кліру та мирян, висловленою на спеціально скликаних для розв'язання цього питання соборах [2, с. 134-136]. Патріарх посилався й на історію приєднання Київської митрополії до Московської патріархії у ХVП ст., згадуючи, що після 1654 р. українська церква протягом 32 років, до прийняття узгодженого рішення про зміну юрисдикції, залишалася у віданні Константинопольського патріархату.
Без сумніву, до пошуку аналогій унормування канонічного статусу церковних структур РПЦ на периферії колишньої імперії патріарха схиляли сильні відцентрові церковні рухи у Польщі та країнах Балтії, складовою часткою яких, як відомо, рельєфно виступав український етноконфесійний чинник. На такі рухи патріарх реагував своїми резолюціями, грамотами, заявами, посланнями [2, с. 181, 184, 185, 188, 191, 320].
Спосіб патріаршого унормування полягав у збереженні й посиленні присутності адміністративних ланок РПЦ в регіонах з метою забезпечення оперативного впливу на ситуацію, що виходила з-під контролю центру. У 1921 р. до найбільш «гарячих» регіонів було призначено екзархів - безпосередніх провідників патріаршої лінії. 23 липня 1921 р. повноваження екзарха України та призначення митрополитом Київським і Галицьким отримав колишній єпископ Гродненський і Брестський Михаїл (Єрмаков). У жовтні того самого року патріарх Тихон призначив Георгія (Ярошевського) патріаршим екзархом у Польщі [2, с. 179].
Опублікована копія звернення патріарха до віруючих щодо призначення в Україну екзарха [3, с. 503-504] та виявлена нами засвідчена копія цього документа [4, арк. 57-58], переконуючи в автентичності тексту оригіналу, дають можливість встановити час призначення екзарха та зрозуміти тональність, вживану для діалогу з православною Україною.
Провідною ідеєю, вкладеною у патріарше звернення, було збереження єдності церкви. Саме «в цілях охорони цієї єдності і миру церковного» патріарх «визнав за благо» призначити в Україну свого екзарха. Не допускаючи звинувачень на свою адресу у перевищенні канонічних повноважень, патріарх зазначив, що його дії були відповіддю на клопотання з України. Він діяв «згідно бажання Київського Синоду Єпископів (засідання 19-20 травня ц. р.) і Київського Союзу Парафіяльних Церков».
Призначення екзарха і надання йому прав митрополита Київського подавалося як тимчасовий захід. Митрополит Михаїл призначався «тимчасовим заступником відсутнього за нинішніми обставинами Київського Митрополита високопреосвященного Антонія». За цими обставинами, як відомо, стояла еміграція митрополита Антонія до Константинополя з денікінськими військами 1919 р. [3, с. 67].
В останніх рядках патріаршого звернення про призначення екзарха лунали слова заклику: «нехай не буде між віруючими ворожнечі й розділення, особливо в такий час, коли наша дорога батьківщина переживає й без того тяжкі випробування». Тож патріарх бачив вітчизну своєї пастви в єдиному постімперському всеросійському просторі. Йому були незрозумілі інтегруючі українські національні чинники. Не випадково дещо пізніше - у 1923 р. - у відповідь на звинувачення патріарха в колишній політичній діяльності в дусі "Союзу руського народу", він висловив своє національне кредо: "Так, я працював із переліченими особами й паству свою кликав працювати разом зі мною, вважаючи, що на Русі бути росіянином (у тексті "русским". - О.І.) не осудливо" [2, с. 224].
Аналізуючи звернення патріарха Тихона від 23 липня 1921 р., приходимо до висновку, що обмеження автономії Української православної церкви й запровадження екзархату було спричинено реакцією російської і проросійської консервативної психології, яка не змогла прийняти демократичних здобутків модерного політичного мислення революційної доби. Обмеження підкреслило особливу небезпеку для РПЦ українського національного фактору й стало поспішною спробою адміністративного гальмування потужних автокефальних тенденцій.
Уявлення про комплекс заходів, спрямованих на досягнення цієї мети, дає публікація актових джерел патріарха Тихона, підготована М. Губоніним. З неї, зокрема, відомо, що на початку 1922 р. патріарх Тихон прийняв кілька указів для підвищення статусу РПЦ у західному регіоні. Це були укази про піднесення в сан митрополитів архієпископа Георгія (Ярошевського) і тимчасово керуючого західноєвропейськими парафіями РПЦ колишнього архієпископа Волинського і Житомирського Євлогія (Георгієвського), про призначення архімандрита Тихона (Шарапова) настоятелем Свято- Успенського Жировецького чоловічого монастиря на території Польщі, про присвоєння прав патріаршої ставропігії Здолбунівському Богородичному братству і нагородження голови братства саном архімандрита. Низку грамот патріарх Тихон адресував окремим церковним особам на території Польщі, яка теж стрімко віддалялася від Москви у набутті своєї автокефалії.
Таким чином, розв'язання українського, як і польського, церковного питання, патріарх Тихон бачив у руслі централістичної політики.
При такому погляді керівництва РПЦ не могло йти мови про збереження самоправного статусу української церкви.
Російська сторона зневажила українську церковну автономію. Усвідомлюючи, що повернення з еміграції колишнього митрополита Київського Антонія (Храповицького) неможливе, патріарх Тихон з 1919 р. не давав дозволу на обрання нового митрополита. Ним не допускалося й призначення на Київську кафедру місцевого архієрея, причетного до місцевих обставин національного церковного життя. Київську кафедру патріарх якомога довше зберігав вакантною. Тим часом він санкціонував низку переміщень архієреїв в Україні, перебираючи на себе повноваження митрополита Київського і Всеукраїнського Священного Синоду. У лютому 1921 р. патріарх підписав указ про переміщення вікарія Ярославської єпархії, єпископа Рибінського Корнилія