Впровадження посади екзарха стало переломним пунктом ліквідації української церковної автономії. Зміцнення адміністративної вертикалі позбавляло РПЦ клопіт «марнувати зусилля» на пошук демократичних способів нейтралізації українських сепаратних рухів. Хоча, з іншого боку, воно вимагало послідовності у руйнації структур автономної церкви. Рішення патріарха поєднати титули екзарха й митрополита в одній особі підвищило ефективність керівництва центральними органами влади Української церкви з боку Москви. Священний Собор єпископів України, який зібрався невдовзі після призначення екзарха, показав у ході роботи ключову роль патріаршого представника. Підпис екзарха постав першим під посланням Собору «До українців, які відпадають від святої Православної церкви і від своїх законних єпископів» (18 серпня 1921 р.) [5, арк. 12-12зв.]. Послання відповідало духові політики Московської патріархії.

І все ж, не дивлячись на провідну роль екзарха у складних питаннях українсько-російських церковних взаємин, будь-яке чергове зібрання Собору єпископів України потенційно тамувало для

Москви непередбаченість. Небажані рішення треба було або скасовувати, або редагувати, аргументуючи свої непопулярні дії. Незручність зберігалася, доки існувало саме явище автономії.

Глибину суперечностей між Києвом і Москвою показала спільна постанова патріарха Тихона і Священного Синоду від 1 лютого 1924 р. Вона не тільки піддала сумніву результати роботи Собору єпископів, що відбувся у серпні 1922 р. у Києві, а й ревізувала їх без належних на те юридичних підстав: «Неблагословляється, як Святійшим Патріархом, так і Священним Синодом вводити в церковне життя України постанови й побажання Собору православних єпископів України, який відбувся в серпні 1922 р.» [6, арк. 28].

Собор єпископів України, про який ішлося, прийняв тоді ухвали про виключне право Всеукраїнського церковного Собору на проголошення автокефалії Української церкви і верховенство Собору православних єпископів України до часу скликання Всеукраїнського Собору в «усіх справах церковно-релігійного життя» [7, с. 3]. Такі формулювання наближали Українську церкву до автокефального статусу. Для патріархії це було вкрай небажаним.

Москва витлумачила, ніби постанови Собору єпископів України «мали певний сенс і значення» лише за обставин, коли глава РПЦ - патріарх Тихон - фактично не міг управляти церквою (як відомо, з 19 травня 1922 р. по 27 червня 1923 р. патріарх перебував під арештом [8, с. 297]). На думку московської церковної влади, з цього випливало, що після звільнення патріарха і його повернення до управління сенс у постановах Собору єпископів України втрачався.

На наш погляд, скасування патріархією постанов свідчило про інше - про відсутність демократичної традиції в РПЦ та вкорінений у релігійну психологію еліти політичний централізм. Ці риси проривалися крізь канонічні форми, грубо ламали здобутки церковного лібералізму.

Ускладнення церковно-політичної ситуації в Україні наприкінці 1922 - початку 1923 рр., пов'язане із розгортанням державного проекту обновленського руху, супроводжувалося усуненням екзарха від керівництва церковними справами. Вже в січні 1923 р. проти нього порушили кримінальну справу, яка завершилася засланням митрополита Михаїла [9, с. 102].

Усунення від справ ключової церковної фігури в Україні, посилення міжконфесійного протистояння та правові ускладнення діяльності церкви вимагали від патріархії призначення нового патріаршого представника.

Але нова політична ситуація зробила неможливим повторення Москвою попереднього сценарію з надісланням екзарха. Протягом 1921-1923 рр. в Україні бурхливо розгорталося національне церковне будівництво в організаційних формах Української автокефальної православної церкви. Воно було настільки потужним, що більшовицька влада мусила погодитися з автокефалією та українізацією обновленської церкви, яку сама фаворизувала на противагу УАПЦ і РПЦ.

Консервативні та антиукраїнськи налаштовані сили мусили зважати й на новий курс державної національної політики, що отримав назву українізації.

У тексті вказаної вище постанови патріарха та Синоду від 1 лютого 1924 р. йшлося про пошук та призначення патріаршого представника в межах України: «Заходи з благоустрою всіх православних єпархій..., а рівно й з боротьби проти обновленського руху, вироблені й доручені для проведення в життя Високопреосвященному Іоаникію (Соколовскому. - О. І.), архієпископу Катеринославському, тимчасово керуючому також Харківською єпархією» [6, арк. 27].

25 березня 1924 р. патріарх видав грамоту архієпископу Іоаникію про призначення його «своїм уповноваженим представником на Україні» [10, арк. 29].

Текст цієї грамоти, невідомої раніше дослідникам, сповіщав про надання архієпископу Іоаникію широких повноважень, відповідних титулові екзарха, хоча титулування «екзарх» чи «тимчасово виконуючий обов'язки екзарха» в грамоті не вживалося. Як і в постанові патріарха та Синоду від 1 лютого 1924 р., у ній пояснювалися причини надання повноважень. По-перше - відсутність в Україні церковного центру, а в багатьох єпархіях - єпархіальних архієреїв. По-друге - «відмінність побуту й життя українського народу».

Патріарх знову намагався втримати стерно управління українськими єпархіями через свою довірену особу. Заради цього «єдиним правомочним органом при вирішенні найсуттєвіших у житті Церкви питань» він визнав Всеукраїнський церковний Собор. Архієпископу Іоаникію доручалося якнайшвидше скликати такий собор. Водночас патріарший представник отримав благословення сформувати «Український Собор (Синод) Православних Єпископів» у відповідності з попереднім поданням проекту його Положення.

Оскільки формування цього церковного органу могло бути проведене значно швидше, аніж скликання Собору, патріарша ініціатива