Рядки патріаршої грамоти свідчать, що формування Собору єпископів патріархом довірялося архієпископові Іоаникію. Отож, його не зобов'язували зберігати незмінним попередній склад Собору єпископів, що діяв за часів керівництва Українською автономною церквою екзарха Михаїла. При цьому зауважимо, що попередній Собор єпископів складався з усіх правлячих єпископів, як це було визначено постановами Всеукраїнського церковного Собору 1918 р. Патріарша грамота не акцентувала увагу на канонічній відповідності формування Синоду постановам Собору 1918 р.

Таким чином, повноваження патріаршого представника в Україні перебрав єпископ Іоаникій. Він не був ні митрополитом, ні помічником Київського митрополита, ні уповноваженим від архієреїв українських єпархій, щоб претендувати на таку роль. Посада уповноваженого, як і процедура його призначення, не були обумовлені соборними постановами. Але єпископ Іоаникій користувався особистим довір'ям патріарха і цього виявилося достатнім, аби він отримав ширші, порівняно з іншими ієрархами Української православної церкви, адміністративні повноваження. Для патріарха призначення нового представника було вимушеним кроком. Як і призначення попереднього екзарха, цей крок не мав канонічних підстав. Однією з основ для таких маніпуляцій став правовий вакуум. Положення про екзархати РПЦ у 1921-1923 рр. так і не було вироблено. Відсутність такого акта розв'язувала руки канонічній ініціативі патріарха. Провід РПЦ міг довільно інтерпретувати співвідношення понять «патріарший представник», «екзархат», «автономія», визначати ступінь самоправності територій, що складали сукупність українських єпархій. Ігноруючи канонічні норми, в Україну повернувся російський централізм церковного управління.

Реально у практиці Української православної церкви без згоди Всеросійського патріарха не могли бути вирішені ніякі суттєві питання, пов'язані зі скликанням церковних соборів, реорганізацією адміністративного, судового устрою, віровчення, кадрових призначень.

Про фіктивність самоуправління Української православної церкви, яка перебувала у статусі автономії та статусі екзархату, промовисто свідчив факт, що протягом 20-30-х рр. ХХ ст. не було скликано жодного її Собору - вищого органу управління, передбаченого статутним положенням. Рішення місцевої церковної влади, висловлені на всеукраїнській нараді у Києві у серпні-вересні 1922 р. та на з'їздах благочинних у 1923 р., про скликання Всеукраїнського Собору патріархія не брала до уваги [6, арк. 18, 19зв., 27зв.]. У Москві добре розуміли, що предметом обговорення такого Собору неодмінно стане питання про особливий статус православної церкви в Україні: автокефалію. Таку постановку питання патріархія не допускала. Проте вже 1924 р. ситуація зі скликанням всеукраїнських соборів і, навіть, єпархіальних з' їздів для РПЦ в Україні ускладнилася. Більшовицька влада взяла курс на заборону подібних зібрань РПЦ.

До речі, у всеросійських масштабах так само не скликалися ні Помісний ні Архієрейські Собори РПЦ. Дедалі більше порушувався канонічний плин церковного життя.

6 квітня 1924 р. патріарх Тихон ствердив нове послання, адресувавши його «Автономній Українській Церкві» (№ 146) [2, с. 314]. Звернення у рядках патріаршого документу до Української церкви як до автономної структури було промовистим свідченням визнання її незалежності.

Але цьому актові судилося стати останнім, який зважав на факт української церковної автономії. Водночас він поставив на ній надмогильний хрест.

У тексті послання стверджувалося, що Українська православна церква «яка вступила у 1922 році на шлях автокефалії, продовжує знаходитися у стані невлаштованості й роздорів». Це, мовби, дисонує становищу більшості єпархій РПЦ, «осяяних правдою Святого Православ'я».

Покликуючись на «священний обов'язок», патріарх заявляв, що він приймає «на Себе піклування про єпархії, що входять до складу Української церкви, для умиротворення Її».

Послання містило обіцянку на найближчому Всеукраїнському православному Соборі розв'язати всі проблемні питання щодо «Положення Української Церкви, відношення Її до Церкви Великоруської і управління Її» [2, с. 314]. Щоправда, такого Собору не було скликано.

Таким чином, з квітня 1924 р. юридичне визнання автономії Української православної церкви з боку вищого церковного керівництва РПЦ щезло остаточно.

Новий канонічний статус українських єпархій обмежив ступінь місцевої ініціативи, на яку мусив зважати представник патріархії в Україні.

У контексті посилення влади архієпископа Іоаникія в Україні згадаємо про його невтішну долю і суворі життєві випробування: неодноразові арешти, використання особи цього ієрарха державними органами у справі поглиблення церковного розколу. Через рік після описаних подій (1 березня 1925 р.) Антирелігійна комісія при ЦК КП(б)У розгляне питання «Про Іоаникія» та ухвалить рішення: «Іоаникія завербувати, після чого знестись з ВУЦИКом про помилування» [11, арк. 56-56 зв.].

Додаткову можливість використати особу патріаршого представника Іоаникія у державних маніпуляціях створила смерть патріарха Тихона. 7 квітня 1925 р. патріарха не стало. Його смерть спонукала український єпископат до переосмислення канонічного статусу РПЦ в Україні. Заповіт патріарха не вселяв оптимізму тим, хто прагнув гнучкої національної церковної політики і не поділяв лінію найближчого оточення патріарха. Політичні установки конфесії у передсмертному заповіті були висловлені чітко на користь російського націоналізму: Велика Русь, уособленням якої став СРСР. «На чолі Російської держави (в оригіналі "Русского государства". - О. І.) стала Радянська влада» [2, с. 361].

Згадані обставини до певної міри пояснюють, чому з середини 1925 р. архієпископ Іоаникій розірвав із патріархією та увійшов до керівництва новоутвореної Соборно-єпископської церкви в Україні. Після цього він перестав бути лідером церковної більшості.

У 1927 р. більшовицька влада жорстокими репресіями проти ієрархії змусила церковну більшість гуртуватися навколо церковного лідера, який беззастережно підтримав державний курс. Таким лідером став митрополит