У цій ситуації перед владою висувалася потреба знайти відповідного церковного керівника для України. Бажаною особою - перевіреною й надломленою - став колишній екзарх Михаїл (Єрмаков). Він виявив готовність підтримати продержавну лінію патріаршого місцеблюстителя й повернутися до виконання обов'язків екзарха.

Як не парадоксально, але повернення митрополита Михаїла супроводжувалося спробами відновлення статусу автономії української церкви.

17 листопада 1927 р. митрополит Михаїл виступив із посланням «Архіпастирям, клірикам, чесному чернецтву і всім вірним чадам Української Православної Церкви». Текст послання практично невідомий сучасним дослідникам. Він виявлений нами у засвідченій копії в документах Лубенського окружного адміністративного відділу в державному архіві Полтавської області [12, арк. 5-8].

Аналіз тексту послання доводить, що в його назві не випадково була вжита власна назва автономної української церкви, при тому, що автономії реально вже не існувало. Послання виразно віддзеркалило наміри митрополита і його оточення поновити автономію. Про це дізнаємося вже з перших рядків документа: «після п'ятирічної відсутності моєї у кормила управління Церквою Українською, Патріархом Тихоном, який спочив у Бозі, моєму водительству ввіреній, призиваюсь нині стати на чолі цієї дорогої для мене - Церкви». Сумнів щодо автономістських намірів екзарха розвіює наступна фраза: «Мною порушено клопотання перед Українською Радянською владою про легалізацію виконавчих органів Української Старослов'янської Православної Церкви (підкреслення наше. - О. І.): Священного Собору, Вищої церковної Ради і Окружних Рад, оскільки церква наша може вільно розвиватися з внутрішньої і зовнішньої сторони, лише ступивши на легальний шлях свого існування».

У посланні вживалися вирази: «.Нашої Української Православної Старослов'янської Ієрархії», «на користь Всеукраїнської Православної Старослов'янської церкви», «Церква Українська», «чадам Православної Української церкви», переконуючи читачів і слухачів, що адміністративна лінія, якої тримався екзарх, передбачала реальну автономію УПЦ у складі РПЦ. Термін «Російська Православна Церква» (в оригіналі - «Русская». - О. І.) згадувався тільки одного разу, і то не стільки в об'єднавчому контексті, скільки в контексті осуду дій її ієрархів, які разом з політичною еміграцією втекли за кордон.

Констатуючи сумне явище «розвалу церкви», митрополит Михаїл схильний був говорити не стільки про загальноросійські проблеми, якими їх бачили з російської церковної столиці чи російської глибинки, скільки про реалії України: «У теперішній час Церква в Україні, можна сказати, роздирається на частини самосвятами, обновленнями, лубенцями, діяльною церквою та ін.».

Митрополита Михаїла з Україною зв'язувала й власна доля. В Україні він формувався як особистість. У 1887 р. закінчив Київську духовну академію. В Україні прийняв чернечий постриг. Працював викладачем Київської духовної семінарії [2, с. 874]. Він на власні очі бачив пересічного українського віруючого, його буденні й високі духовні запити, мав змогу відчути специфіку української релігійності та зміни, яких зазнало українське суспільство за постімперської доби. Такої можливості був позбавлений митрополит Сергій. Уроджений Нижегородської губернії, він протягом духовного служіння знаходився далеко від України. Служив настоятелем посольської церкви в Греції, помічником начальника Японської місії, єпископом Фінляндським, єпархіальним архієреєм у рідному Нижньому Новгороді. Отож, його великоруські патріотичні почуття й відчуття єдності всеросійської церкви зігрівалися й міцніли у великоросійській глибинці та на віддалі від батьківщини. Це порівняння показує можливість глибшого розуміння екзархом Михаїлом проблем України.

Свідченням українського автономізму екзарха Михаїла може бути й відхилення ним пропозиції патріаршого місцеблюстителя Петра (Полянського) у грудні 1925 р. прийняти на себе виконання обов'язків заступника патріаршого місцеблюстителя. Цей крок можна розцінювати як небажання відсторонюватись від справ в Україні заради тимчасової, хоча й вищої, посади.

Наведені міркування, взяті у сукупності, переконують, що митрополит Михаїл мав підстави продовжувати лінію української автономії.

Проте загальне загострення внутрішньоцерковної ситуації в РПЦ після Декларації митрополита Сергія (29 липня 1927 р.) змушувало його до поступок московському централізму. Ознаками цих поступок стали призначення митрополитом Сергієм, а не українським митрополитом, на українські кафедри ієрархів, до того ж без попередніх обговорень і обрань їхніх кандидатур в Україні. Навіть у початковий час перебування на посаді заступника патріаршого місцеблюстителя митрополит Сергій не виявив прихильності до поновлення канонічного статусу автономії православної України, не підтримував ідеї створення в Україні Священного Собору та Вищої церковної Ради. Невідоме жодне з його послань, яке було б звернене до українських єпархій як особливої структури у складі РПЦ. Всі ці факти підкреслюють однозначно централістичне бачення ним перспектив російської церкви у православній Україні.

Така лінія поведінки помітно контрастувала з курсом патріарха Тихона. Вона віддзеркалила посилення жорсткості політичної лінії РПЦ і авторитарного стилю заступника патріаршого місцеблюстителя, який зосереджував у своїх руках все ширшу владу. На цей авторитаризм звертала увагу ще нескорена опозиція. Вона акцентувала на очевидних порушеннях канонічного устрою РПЦ. Запис бесіди представників опозиції - «йосифлян» - з митрополитом Сергієм (Страгородським), яка відбулася незадовго до прийняття цитованого далі послання - 12 грудня 1927 р., - показує рецепцію імперських принципів церковного управління. Тоді ленінградські опозиціонери підкреслили «кишеньковий» характер і декоративність вищої гілки церковної влади - Тимчасового патріаршого Священного Синоду: «.а Синод особисто при Вас[,] начебто є Вашим секретарем[,] чи не так?» [2, с. 536-537]. (Тут доречно пригадати, що відповідно до рішень Помісного Собору РПЦ 1917-1918 рр., Синод мав складатися з тринадцяти членів у наступному