Ідею Нижньо-Сірогозького з'їзду підтримали двоє благочинних Мелітопольської єпархії, випустивши восени 1926 р. послання до пастви із закликом відмежуватися від існуючого керівництва РПЦ на час «до Вселенського Собору» [15, с. 112-113] (який планувалося скликати 1927 р.).

Церковна еліта, як і державні розкольники церкви, враховували потребу залучення на свій бік таких ієрархів, як митрополит Михаїл, які б своїм авторитетом підсилювали аргументацію канонічності їхнього курсу.

Але ряд причин, зокрема - похилий вік, підірване здоров'я, формування митрополитом Сергієм своєї команди - все це утримувало митрополита Михаїла на віддалі від України. Майже постійним місцем перебування екзарха, як пише В. Пащенко, зробилася Москва [9, с. 102]. Митрополит Михаїл помер 30 березня 1929 р. у віці 67 років [3, с. 41].

Посаду екзарха після нього перебрав молодший на два роки єпископ Константин (Дьяков). Він послідовно виступив на боці митрополита Сергія, підписавши відому «Декларацію» про відношення православної церкви до існуючої державної влади [2, с. 513]. Це забезпечило йому постійне місце в Тимчасовому патріаршому Священному Синоді з моменту його створення.

Під час його керівництва в Україні церкву спіткали найбільш жорстокі переслідування з боку влади. Тому його місія збереження церковної структури, духовенства, храмів видалася найбільш складною. Він мав здійснювати керівництво екзархатом при забороні проведення соборів, єпархіальних з'їздів, легальних зібрань архієреїв. Масові антирелігійні кампанії закриття храмів, голод 1932-1933 рр., антицерковні складові процесів колективізації, індустріалізації, невпинна антирелігійна пропаганда й політичні репресії унеможливлювали нормальний плин церковного життя та оптимізацію канонічного устрою екзархату.

У державній національній політиці посилювалися централізаторські тенденції. Тому для екзарха Константина, як і для більшої частини ієрархів РПЦ, зовнішні стимули для національних претензій церковного управління суттєво ослабли.

Великодержавницька національна доктрина РПЦ зберігалася в оновлених формах. Цей факт підкреслив указ Московської патріархії від 10 травня 1934 р. Указ надав заступникові патріаршого місцеблюстителя митрополиту Горьковському Сергію (Страгородському) новий титул - Блаженнійший митрополит Московський і Коломенський. Рішення прийняли без дотримання канонічної вимоги - надання цього титулу Собором. Його було ініційовано від імені єпископату на засіданні Синоду за «глибоким, одностайним та єдинодушним судженням (! - О. І.)». Аргументи на користь цього рішення підкреслили московський централізм і традиційність релігійної психології: «Такому особливому та виключному становищу Вашого Високопреосвященства в нашій Церкві. має відповідати й особливе Ваше ієрархічне титулування не по святительській кафедрі рядового єпархіального міста Руської Церкви, а по загальновідомому імені столичного граду Москви, який уособлює собою всю країну». Під цим рішенням поставили підписи члени Синоду з України: «Смиренний Константин (Дьяков), Божою милістю митрополит Харківський і Охтирський, Патріарший екзарх всея України», митрополит Одеський Анатолій (Грисюк), єпископ Вінницький Олександр (Петровський). Одностайність поверталася в адміністративну практику, стаючи ознакою формування культу всесоюзного церковного вождя, подібного вождю держави. Прийнятий титул зобов'язали вживати на богослужіннях, внісши зміни у формулу поминання імен архієреїв [2, с. 702704].

Після вбивства репресованого Константина (Дьякова) (1937 р.), в умовах великого терору, мова про призначення в Україну екзарха стала недоречною. Лише через чотири роки, зібравши суттєву аргументацію, патріархія наважилася на чергове призначення. До виконання обов'язків екзарха 15 липня 1941 р. приступив Миколай (Ярушевич), піднесений у митрополичий сан 9 березня 1941 р.

Попередньо - з 1936 р. - він керував Новгородською та Псковською єпархіями, а з 1940 р. був архієпископом Волинським i Слуцьким.

Причина відновлення екзархату пролягла в нових геополітичних реаліях. Наприкінці 30-х рр. територія УРСР суттєво розширилася за рахунок приєднання до СРСР західноукраїнських земель. У їх складі діяло набагато більше релігійних осередків, аніж у всій радянській Україні і навіть у Радянському Союзі загалом. В. Гордієнко зазначає, що на момент приєднання до УРСР в Західній Україні існувало близько семиста парафій Польської Автокефальної Православної Церкви [16, с. 1112]. Нові територіальні надбання врятували Московську патріархію від повної ліквідації конфесійної структури.

Партійно-державне керівництво СРСР прагнуло до якнайшвидшої асиміляції новоприєднаних територій. Їх церковні мережі, канонічно зорієнтовані на західні центри, тамували для СРСР реальну політичну небезпеку. РПЦ, зруйнована та приручена, вже не становила для влади серйозної загрози. Тому влада зважила за можливе новий альянс між ними проти західноукраїнських парафій. Російська церква пішла на нього з готовністю.

Отож, поновлення екзархату стало імперською відповіддю на міжконфесійні та державно-церковні проблеми в регіоні зіткнення політичних систем. Екзархат знову набув значення дієвого інструменту в напруженому полі соціокультурних трансформацій. Він став знаряддям втілення владою далекосяжної мети духовної уніфікації суспільства за радянським зразком.

Аналізуючи зміни канонічного стану православної церкви в Україні протягом 1918-1930-х рр., приходимо до висновків про його тісну залежність від суспільних процесів. Церква була задіяна в них як частина соціокультурної системи. Трансформація суспільної свідомості, заряджена потенціалом національної революції, змінила канонічний статус Російської православної церкви в Україні. Проголошення автономії Української православної церкви віддзеркалило суттєві модернізаційні зрушення політичної та релігійної психології широких верств українського суспільства та російської еліти РПЦ. Проте ці зрушення не стали незворотними. Українська церковна автономія вгасла разом із вгасанням демократичних процесів і наростанням тоталітаризму. Зниження громадянської і релігійної активності суспільства віддало ініціативу інституційних трансформацій церкви до рук державної еліти та церковної ієрархії. Це відбулося відносно безконфліктно на тлі вкоріненої на українському ґрунті російської традиції та невисокої національної свідомості пересічного громадянства,