О. М. Ігнатуша

ОНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ У ПЕРСПЕКТИВАХ ІВАНА ОГІСНКА ТА ЙОГО СУЧАСНИКІВ

Роль представників церковної еліти у конфесійному житті, оновленні церкви, її взаємодії з суспільними інституціями ще не стала предметом суттєвої уваги вітчизняної історіографії. Між тим, сучасне церковне відродження й переосмислення ролі церкви у житті суспільства сприяють зверненню до цієї проблематики.

Передусім увагу дослідників привертають знакові постаті, які відіграли помітну роль у церковному житті. У контексті дослідження бурхливої доби першої половини XX ст. серед таких постатей найбільшу притягальну силу мають митрополити Василь Липківський, Миколай Борецький, Іван Па- вловський, Михаїл (Єрмаков), архієпископи Кость Кротевич і Пахомій (Кедров), єпископ Василь (Зеленцов) [1; 2; 3]. Особливу увагу серед церковно-історичних діячів привертає також Іван Огієн- ко, який у 1919-1920 pp. - у добу визвольних змагань українського народу за державну незалежність - очолював міністерство ісповідань Директорії УНР, а пізніше - на еміграції став ієрархом православної церкви. Його багата теоретична спадщина і насичена практична робота по розбудові української церкви є цінним джерелом вивчення історичної епохи, її провідних ідей, вузлових релігійних конфліктів тощо. Спираючись на опубліковані та архівні джерела, спробуємо з'ясувати ідейні витоки і характер поглядів Івана Огієнка та його найближчого оточення на перспективи розвитку церкви в Україні. Таке висвітлення сприятиме кращому усвідомленню змісту і глибини сучасних проблем українського православ'я.

Роль Івана Огієнка в історії української церкви непересічна. Все своє життя він присвятив служінню рідній церкві і рідному народові. «Бог і нарід - в основі моєї праці постійно!» - саме так І. Огієнко сформулював своє кредо.

Він гідно прийняв і проніс хрест вірного сина України, мужньо й повсякчас борючись за її визволення від усіх видів гніту. І. Огієнко сповна пізнав трагедію цієї боротьби під час національної революції та другої світової війни, фінальним актом яких впала темна ніч більшовицької диктатури. Ставши на дорогу «від професорства до пастирства», І. Огієнко невтомно торував шлях до високої мети, з надією на світле майбуття української нації. Відірваний від батьківщини, він ніколи не полишав її в серці.

Іван Огієнко був представником покоління 80-х pp. XIX ст. Він яскраво втілив у собі найвиразніші риси плеяди палких борців за утвердження української державницької ідеї, романтиків і радикалів боротьби за соціальне й національне визволення. У цьому переконує коло його соратників і послідовників, а також - противників та ворогів.

І. Огієнко прийшов до усвідомлення проблем церкви своїм шляхом. Досліджуючи його творчість, Л. філіпович зазначала: проблема національної церкви для нього була не стільки предметом теоретичних досліджень, скільки орієнтиром його національних і державницьких устремлінь, засобом спасіння українського народу [4, с.107].

На нашу думку, формування цих устремлінь сталося саме під впливом наукових студій. Наукове зацікавлення історією церкви, захоплення громадською роботою в національному руслі до нього прийшло під час навчання на історико-філологічному факультеті університету Св. Володимира (1904-1909). Згодом, оглядаючи свій життєвий шлях, І. Огієнко скаже: «У Церкві невпинно працюю з 1905-го року. Я глибоко зацікавився історичною долею нашої Української Церкви і став глибоко досліджувати її». Ще студентом університету у 1907 p. І. Огієнко почав писати монографію про архімандрита Іоаникія Галятовського - одного з видатних вітчизняних церковних і громадсько- політичних діячів XVII ст. Дипломна робота І. Огієнка характеризувала збірку проповідей Іоаникія

Галятовського - «Ключ разумінія священником законнім и свЪцким нележачный» (Київ, 1659 p.) [5, с.6]. Зацікавлення студента віддзеркалило сталий науковий інтерес до середньовічної історії української літератури, зумовивши шлях, яким той почав поглиблювати свої знання про минуле й сучасне українського суспільства.

Саме на час навчання в університеті, а точніше - на 1905 p., як констатує один із провідних дослідників огієнкової спадщини В. Ляхоцький, приходиться й включення І. Огієнка до національно визвольного руху. Воно відбувається через співпрацю з газетами «Рада», «Громадська думка», а з 1908 р. - через членство у київській «Просвіті» [6, с.17]. Поєднання національно-просвітницької роботи і наукового зацікавлення, непідробний патріотизм міцно зв'язали воєдино свідомісні орієнтири юного Огієнка.

Зі студентських років І. Огієнко безперервно підтримує зв'язок зі своєю малою батьківщиною - м. Брусиловим: виступає куратором Брусилівської трирічної державної школи, згодом - почесним куратором початкового училища, яке відкрилося за його активної діяльності. У цей час у його наукові досліди вплітається тема церковної історії рідного краю. Це яскраво показують публікації в журналі «Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии», що видавався під керівництвом відомого науковця та громадського діяча Антона Синявського. Редакція цього журналу надрукувала їх у двох найближчих випусках щорічника - Вип. 9 за 1913 р., та Вип. 10 за 1915 р. Тематика статей, зокрема, про брусилівське церковне братство та брусилівський братський шпиталь, і рівень їхнього виконання свідчили про співзвучність творів Огієнка проблематиці питань, які порушували на у південноукраїнському історичному журналі.

На прикладі цих публікацій бачимо утвердження авторської ідеї про видатну роль вітчизняних традицій у житті української церкви, необхідність їх вивчення й популяризації як запоруку кроків до оновлених форм українського церковного життя.

Вважаємо, що на момент демократичної революції 1917 р. та перший час після неї його ідейний підхід до українського церковного питання вже був чітким, хоча й не втіленим у конкретну політичну програму,