Проте у міру розгортання революції й участі І. Огієнка в церковно-державній сфері, зокрема - за часів Директорії УНР на посаді міністра освіти, а особливо - міністра ісповідань, ректора Українського Державного Університету у Кам'янці-Подільському, - його позиції щодо розбудови церкви у руслі автокефалії ставали конкретнішими.

Про риси церкви, омріяної Огієнком, свідчить відозва «До українського народу від міністра іс- повідань», видана 17 вересня 1919 р. під час вступу на пост міністра. Відозва однозначно стверджує, що її автор вже зайняв послідовну позицію щодо реалізації проекту автокефальної церкви в самостійній українській державі.

На першому плані перспектив церковного майбуття стояла консолідація зусиль українського народу в церковному та державному будівництві: «до повного братерства, до щирого єднання і до одностайної допомоги в збудуванні нашої Народної Української Республіки і її автокефальної церкви» [7, арк.8].

І. Огієнко констатував, що «тяжкі обставини громадського й церковного життя під московським пануванням зовсім знищили автокефальну українську церкву і живу всенародню церковну працю на Вкраїні». Міністр пропонував об'єднаними зусиллями державного апарату, системи духовної освіти, просвітницької діяльності духовенства, вояцтва, свідомого православного громадянства, стати до праці відбудови споконвічної української церкви, яку він називає автокефальною. При цьому І. Огієнко закликав духовенство, як провідну силу цієї відбудови, бути національно свідомим і показати приклад відсталій у національному відношенні частині суспільства - селянству, що «великий гріх їм буде перед людьми, коли вони, Ваші вівці національні, байдуже ставатимуть до своєї націо- нальности, або зовсім зрікатимуться її».

Йшлося про пробудження релігійної активності, здатної соборно вирішувати всі злободенні проблеми: «Збирайтеся на з'їзди і голосно скажіть мені про потреби свої». І. Огієнко закликав гуртуватися в церковні братства, в церковно-освітні й благодійні товариства, з повагою ставитися до церковної праці та священнослужителів, бути толерантними до людей іншої віри. Як варте наслідування, він цінував роль греко-католицького духовенства в українському національному відродженні.

Таким чином, Огієнко утверджував погляди про доцільність утвердження Української автокефальної церкви як спадкоємиці незалежної Київської митрополії, пріоритет національних цінностей у її майбутньому устрої та способах будівництва, висловлював впевненість у здатності еліти мобілізувати потужний інтелектуальний і соціальний рух до відродження церкви «на славу Божу і на користь України».

І. Огієнко наповнював програму конкретними справами. Це проявилося у появі універсалу Директорії на підтвердження автокефального статусу православної церкви й про заснування Українського Священного Синоду (1 жовтня 1919 р.), законів про утворення Ради міністра ісповідань (11 листопада 1919 р.) та українські церковні братства (2 липня 1920 р.), про тимчасові права єпархіальних церковних рад, розпорядженнях про українізацію церковного діловодства, написів у церквах, читання Євангелія українською мовою, підтримку видання україномовних підручників Закону Божого [8, арк. 1-3; 7, арк. 17; 9, арк.8, 12-13 зв.; 10, арк.25] та ін. І. Огієнко колегіально обговорював з радою міністра ісповідань нагальні проблеми державно-церковного будівництва, особисто розробляв правила вимови богослужбових текстів, написаних церковнослов'янською мовою.

Привертає увагу прагнення міністра уникати загострень з приводу канонічної легітимності реформування богослужбової мови. Прикладом цього стало найперше засідання ради Міністра ісповідань (17 вересня 1917 р.), на якому І. Огієнко виступив проти поспішного впровадження україномовних богослужінь, чого домагалися члени Кирило-Мефодіївського братства [11, арк.3-6]. Розуміючи як філолог складність перекладу богослужбових текстів, і відчуваючи як політик відповідальність за можливу негативну реакцію віруючих на використання неканонічних текстів, І. Огієнко намагається прискорити роботу з підготовки українських перекладів богослужбових книг. Він оперативно добивається рішення про утворення Комісії з перекладу Святого Письма, і вже 27 жовтня 1919 р. уряд виділяє кошти на реалізацію цього проекту [12, с.85].

Будуючи стосунки з діячами церкви, серед яких було немало упереджених до українізаційних проектів, І. Огієнку не забракло мужності, терпіння, дипломатичності аби проводити лінію, не пориваючи відкрито з опонентами. Цю рису підкреслював головний ад'ютант С. Петлюри О.Доценко. Він згадував, що І. Огієнко на посаді міністра ісповідань намагався підтримувати стосунки з затятим ортодоксом і русифікатором єпископом Подільським Пименом, який ігнорував накази та розпорядження міністра. Не дивлячись на часті випади єпископа Пимена проти Огієнка, це не зашкодило останньому бувати на «єпископських трапезах» [13, с.126].

Таким чином, визначення шляхів реалізації національного реформування церкви за часів його державницької діяльності доби УНР, характеризували І. Огієнка як конструктивного та прогресивного українського церковно-державного діяча.

Пізніше, на еміграції, І. Огієнко не відступив від принципів розбудови національної церкви. Прийнявши чернечий постриг, ставши митрополитом, він продовжує осмислювати й накреслювати ідеальні риси церковного устрою. У цьому зв'язку достатньо поглянути на тексти проповідей митрополита Іларіона (Івана Огієнка): «Ідеологія Української церкви», «Підвалини й істота нашої церкви», «Соборноправність», «Бережемо все своє рідне!», «Творімо українську культуру всіма силами нації!», «Духовенство й рідна мова» [5, с.38-60, 93-100, 119-122, 123-129, 130-138, 139-146].

Про сучасників і. Огієнка, навіть таких відомих в українському політичному русі, як

Винниченко, М. Грушевський, О. Лотоцький, В. Біднов, С. Петлюра, в плані характеристики ставлення до проблем оновлення церкви сказано ще менше, аніж про нього. Ми зазначаємо, що ці постаті вартують такої уваги заради того, аби краще зрозуміти