Зокрема, В. Винниченко, М. Грушевський, при їхньому негативізмі ставлення до духовної верстви та її включення в державотворчий процес, врешті змушені толерантно сприймати діяльність національних церковних органів, як то - Всеукраїнський православний церковний Собор, Всеукраїнська православна церковна рада. Ці діячі, на відміну від діячів лівого крила російської соціал- демократії, не стали войовничими антиклерикалами.

О. Лотоцький, В. Біднов - їхні постаті та роль у розбудові національної церкви були ідейно й практично близькими до І. Огієнка, як в Україні, так і на еміграції. Це проявилося в активній діяльності В. Біднова як керівника богословського факультету Українського Державного Університету у Кам'янці-Подільському, активного члена й голови Кирило-Мефодіївського братства, члена ради міністра ісповідань за міністрування І. Огієнка. В. Біднов активно виступав у пресі з ідеєю відродження української церкви, розбудови української автокефалії. Відомі його публікації у «Релігійно- науковому віснику», інших виданнях Кам'янецького періоду Директорії УНР. В. Біднов очолив курси з українізації парафіяльного духовенства, які за ініціативою міністра ісповідань І. Огієнка були проведені у Кам'янці восени 1919 р. Продовжував плідну роботу на еміграції щодо практичного визнання української автокефалії, вів наукові дослідження з церковної історії та просвітительську роботу у цьому напрямі. О. Лотоцький, маючи богословську освіту, не дивлячись на належність до партії соціалістів-федералістів, послідовно відстоював ідею автокефальної церкви, працюючи на посаді міністра ісповідань за часів гетьмана П.Скоропадського (24-28жовтня - 14листопада

р.) [14, с.ЗЗ], а згодом, нетривалий час, - Директорії УНР (25 грудня 1918 - 3 січня

р.) [15, арк.55, 60]. Як дипломат, він вів переговори з Вселенською патріархією, виконуючи доручення уряду про сприяння міжцерковному визнанню української автокефалії. Окремі публікації, зокрема - Б. Андрусишина [9, с.52-62], В. Сергійчука [16, с.81-86], показують доцільність поглибленої розробки церковно-реформаторського аспекту діяльності О. Лотоцького.

Чи не найбільш притягальною у плані наукового аналізу є постать С. Петлюри. На неї вже звертали увагу українські науковці, зокрема: А. Губар [17, с.257-287]. Проте ключова роль цієї постаті в подіях української національної революції явно вимагає більш детального розгляду ставлення

Петлюри до церкви й його церковно-реформаційних зусиль. За публікаціями І.Тюрменко [18], відомостями «Мартирологи українських церков» [19, с.219-224], архівними джерелами (у фонді міністерства ісповідань УНР збереглися тексти законодавчих документів щодо розбудови автокефальної церкви, підписаних С. Петлюрою (універсал Директорії про заснування Українського Священного Синоду, постанова про асигнування коштів на українізацію церкви) [9, арк. 1-2; 5, арк.3], листи С. Петлюри до І. Огієнка) дізнаємося про пильну увагу С. Петлюри до церковної проблематики, висунення й обґрунтування С. Петлюрою ідеї українського патріархату.

На загал діячам національної революції, як ближчим, так і ідейно більш віддаленим від І. Огієнка, було властиве збільшення уваги до спочатку «зневаженої церковної справи». Долаючи соціалістичний негатив до релігії, ці діячі приходили до усвідомлення потреби не тільки національної державності, а й помісної церкви.

Противники І. Огієнка, які критикували його дії з реформування церкви (Подільський і Брацлав- ський єпископ Пимен, Вінницький єпископ Амвросій, парафіяльні священики Кам'янець- Подільського повіту Гомілко, Охрімович, Зущинський) не усвідомлювали глибину думки Івана Огієнка, або ж перебували на протилежних ідейних засадах. Тому вони так і не знайшли з ним спільної мови. Серед противників були й ті, хто критикував І. Огієнка за недостатню глибину наукових досліджень, «бульварщину», некритичне й суцільно позитивне зображення українських національних традицій (наприклад, В. Науменко, який «розбомбив» одну з перших монографій Івана Огієнка - «Українську культуру»). Безумовно, така критика стимулювала поглиблення наукового аналізу й підвищення рівня виконання досліджень, про що свідчать наступні твори І. Огієнка: «Українська церква» (1942), «Українська церква за час руїни» (1956), «Князь Костянтин Острозький і його культурна праця» (1958), «Святий Димитрій Туптало його життя й праця» (1960), «Дохристиянські вірування українського народу» (1965) тощо.

Але навіть ті, хто спочатку відмітав ідеї національного реформування церкви, згодом приходили до неминучості шляху, який прокладав І. Огієнко. Один із головних опонентів І. Огієнка під час перебування на посаді Міністра ісповідань Директорії УНР єпископ Пимен Пєгов, як не парадоксально, у 1923 р сам очолив рух за автокефалію та українізацію церкви у формі Синодальної церкви.

Таким чином, проблема оновлення церкви, якою перейнявся І. Огієнко, належала до числа тих, що збурювали наукові й політичні пристрасті перед- та пореволюційних часів. Вона перетворилася на поле політичних баталій протягом всього часу визвольних змагань українського народу. Затяжний характер вирішення цієї проблеми визначався консервативною релігійною психологією зрусифікованого українського суспільства, неконсолідованістю національної еліти.

Політичне прозріння й духовне визволення у роки демократичної революції сприяли генеруванню ідеї національного церковного оновлення, демократичних реформ церковного устрою. Усе міжвоєнне двадцятиліття в середовищі православної церкви в Україні зберігалися тенденції до демократизації (соборноправності) та українізації церкви. Навіть ті, хто на початку революції виступав проти українізаційних тенденцій, згодом змушені були прийняти логічну формулу, продиктовану наростанням потужного руху за національне визволення. Роль І. Огієнка в активізації руху за повноцінне національно-церковне життя була конструктивною й консолідуючою у формуванні модерної української нації.

Порушена