О.М. Ігнатуша

РЕАКЦІЯ РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ НА МОДЕРНІЗАЦІЙНИЙ ВИКЛИК НОВОЄВРОПЕЙСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: УКРАЇНСЬКИЙ АСПЕКТ (ХІХ - ПОЧАТОК ХХ СТ.)

Визначаючи соціально-політичні причини і фактори організаційного розколу Російської православної церкви в Україні, який остаточно оформився в 20-х роках ХХ ст., маємо, передусім, зазначити їх поступове накопичення в різних площинах суспільного буття. Причому особливої впливовості набували фактори, викристалізувані ХІХ століттям. Їх характерними ознаками були модернізаційні трансформації всеросійських структур під впливом розвитку світових і особливо європейських суспільств і, водночас, прискорена інтеграція України у всеросійську систему.

Теза про генетичну залежність церковних реформ 20-х років ХХ ст. від розвитку українського суспільства в контексті загальносвітового історичного процесу є, на наш погляд, принциповою. Вона дає можливість розглядати явище тодішнього церковного розколу в Україні як результат національного розвитку на шляху індустріальної модернізації, а не як продукт ситуативного маніпулювання церквою з боку державної влади.

Дана теза спонукає нас до висунення гіпотез: 1) про регенерування протягом ХІХ - початку ХХ ст. українських церковних традицій, сформованих попередніми поколіннями; 2) про поширення демократичних процесів і гуманістичних тенденцій в українському церковному середовищі, сутність яких була визначена загальноєвропейськими процесами епох Відродження, Реформації, Просвітництва; 3) про аналогію характеру церковного розколу єдиної на постімперському просторі Російської церкви з характером кризи інших суспільних структур.

Ці гіпотези вимагають всебічного осмислення та поглибленого вивчення суспільних процесів, дійовою особою яких була Російська православна церква в Україні протягом ХІХ ст. Причому, об'єктивом дослідження мають бути охоплені різні ланки церковної структури: офіційні церковні та державні кола, внутрішня церковна опозиція, політично заангажована проектами реорганізації суспільного статусу церкви світська інтелігенція, найпотужніші соціальні верстви, що були опорою церкви: селянство, міщанство, робітники, буржуазія тощо.

Очевидно, що одним із принципових моментів при осмисленні генези майбутніх українських церковних реформ має стати вивчення характеру і конкретних проявів відгуку адміністративних структур Російської православної церкви в Україні на цивілізаційні процеси модернізації суспільства ХІХ - початку ХХ ст., які мали загальноєвропейський контекст. Тому спробуємо в межах статті простежити цю залежність із врахуванням соціально-політичного поступу загальноросійського суспільства, складовою часткою якого була Україна, та дії факторів українського національного розвитку (які, до речі, так само вимагають спеціального, більш предметного розгляду).

Динамічні зміни в суспільній та релігійній свідомості ХІХ ст. були визначені глибинними зрушеннями в соціально-економічній та політичній сферах. Українське суспільство у складі Російської імперії еволюціонувало по шляху, який для народів Європи вже не був оригінальним. Це був шлях буржуазної модернізації. Російська імперська влада та передова суспільна думка, наслідуючи політологічні та технологічні новації Заходу, намагалися втриматися в авангарді суспільного прогресу та домінуючого впливу серед інших європейських народів.

Прогрес у сфері техніки та виробництва, що став початком промислового перевороту й індустріалізації, відкриття доступу різночинцям до системи соціального управління надали суспільно-політичному розвиткові нової динаміки.

Зміни в характері розвитку економіки спричиняли появу нових соціальних сил - буржуазії та робітників, інтелігенції, а відтак - і нових політичних еліт, які дедалі енергійніше заявляли про свої права.

Соціальна ієрархія, характерна для середньовічної доби, трансформується: послаблюється становий поділ суспільства, дворянство втрачає монополію на виключність у суспільному лідерстві. Цьому опосередковано сприяє сама імперська влада, змушена формувати нову соціальну верству для обслуговування модерних державно-політичних потреб - інтелігенцію. Ця потреба в інтелігентних силах (яка, за висловом яскравого представника передової української думки першої половини ХХ ст. Арсена Річинського, "з'явилася в Росії після реформ Петра І, коли державна влада хотіла використати здобутки західноєвропейської культури, але потребувала для цього по-європейськи освічених людей" [1 .-С. 180-181]) у ХІХ ст. посилилася. Зростають лави різночинної інтелігенції, яка намагається осмислити зміни в суспільному житті та використати їх для досягнення суспільного блага. Але, будучи представниками різних груп населення, всотавши відмінні соціальні та національні інтереси, різночинці по- різному розуміли поняття цього блага. Формуються різні напрямки суспільно- політичного руху.

Спершу нові соціальні сили промислової й торговельної буржуазії та інтелігенції, що мали найбільший соціотворчий потенціал, своїм корінням здебільшого виходили зі старої російської дворянської еліти та її українського козацько-старшинського поповнення. Їхні спроби вдосконалення системи соціальних відносин у державі були обмежені як цим характером походження, так і усталеною традицією участі російської еліти в політичному житті. Дія означених сил не могла бути надто радикальною, оскільки їх носії належали до верств, яких у цілому задовольняла існуюча політична система та ієрархія соціальних цінностей. Отож, паростки буржуазної системи і відповідні їй зрушення в суспільній свідомості досить кволо пробивались крізь товщу російського традиціоналізму, імперського консерватизму, що базувався на ідеях та ментальності панівної нації. У повній мірі це було характерним і для церковної сфери, де устої фундаменталізму, у вигляді месіанської імперської формули ототожнення російської церкви з центром світового християнства, здавалися непохитними. "Москва - третій Рим", - стверджувала ця формула, освячена не тільки ієрархією Російської церкви, а й державною владою.

Логічно, що за таких обставин основний соціально-політичний конфлікт спочатку пролягав у площині змагань між ліберальними та консервативними силами. Ця особливість проявлялась і в сфері церковного розвитку.

Проте із прискоренням буржуазної модернізації країни під впливом проникнення й поширення в її межах правових, гуманістичних ідей, національно-визвольних рухів та міждержавної конкуренції першої половини ХІХ ст. об'єктивно