Вестернізація російського суспільства супроводжувалася жорстким асиміляційним пресингом проти українського етносу та самобутніх форм його організації, в тому числі й проти української церкви з боку імперських структур. "Московський наступ ішов двома шляхами - за допомогою адміністративних утисків і культурного зближення", - доречно зауважував А. Річинський [1.-С.234]. Він розривав зв'язки між кліром і громадою, нав'язував російські форми самовиразу, відкривав можливість поширення релігійних сект.

Дедалі нові та частіші прояви релігійного модернізму в середовищі інтелектуалів наповнювали джерело громадсько-церковної й політичної думки, яке підточувало товщу консервативної релігійної психології широких верств населення.

Симптоматичні явища ослаблення зв'язку між церквою та суспільством стали відчутними вже на початку ХІХ ст.

Розклад традиційного релігійного світогляду був підсилений процесом первісного нагромадження капіталу за рахунок злиденного, економічно маломіцного, архаїчного та патріархального села. Велика кількість селянства, яке складало основну масу населення, виявилась соціально незахищеною в умовах формування ринкових відносин. Безпосередній вплив на нього більш підприємливих та заможних сусідів неправославного віровизнання (німецькомовного католицького, лютеранського, менонітського населення, поляків, євреїв) та деякі вдалі зразки наслідування їм розмивали традиційну ортодоксальність. У селянському середовищі ширились раціоналістичні ідеї релігійного пробудження, яскравим виразником якого був протестантизм.

Найбільше його прояв був помітним у середовищі сільськогосподарських робітників [2.-С.362]. Особливо показовими у цьому відношенні стали регіони південної та центральної України, інтенсивніше захоплені тенденціями буржуазного розвитку.

Дослідниця українського протестантизму В.І. Любащенко, аналізуючи поширення неправославних релігійних ідей в українських губерніях у складі Російської імперії, доречно зауважувала: привабливі умови праці в німецьких колоністів щороку вели до збільшення кількості сезонних робітників з українського населення в їх господарствах. Зокрема, в одному лише Молочанському менонітському окрузі кількість наймитів зросла з 242 у 1844 р. до 1374 чоловік у 1866 р. [3.-С.188]. Це зростання було тісно пов'язане із зростанням менонітської земельної власності. Вже у 1888 р. в Маріупольському повіті Катеринославської губернії їм належало 500 тис. дес. землі з 650 тис. дес. загальної площі [3.-С.186]. Подібні політичні та соціально-економічні фактори ставали реальною основою для ослаблення ортодоксальної віри і церкви. Дія їх підсилювалась подальшим розвитком буржуазних відносин, не дивлячись на значну еміграцію німецькомовного протестантського населення (емігрувало близько третини сімей), яка відбулася в 70-х роках ХІХ ст. Іноземних колоністів, що мешкали лише на півдні України і в своїй масі були носіями неправославної віри, наприкінці ХІХ ст. вже налічувалось близько 200 тис. чол. [4.-С.128-129].

Отже, збільшення загальної маси і культурного впливу нових елементів неправославного віровизнання порушувало монополію православної церкви на релігійну думку і суспільний авторитет.

Реакція православної церкви на неортодоксальні ідеї видавалась достатньо потужною на рівні адміністративно-управлінської ланки. Зокрема, відомо, що в 1885 р. катеринославське єпархіальне начальство добилось, аби сектантів, які після напучування не повернулися до православної віри, виселяли з їхніх домівок та населених пунктів [5.-1885.-№24.-15 декабря.-С.607].

Місіонерська література, періодичні видання Російської православної церкви в Україні постійно підкреслювали "негативні впливи" іновірного оточення на православних, зауважуючи їх наявність в різних соціальних шарах, особливо серед трудового народу. Реальною основою привабливості духовних надбань іновірців небезпідставно визнавалось порівняно краще матеріальне становище неправославних та домінування їх інтересів в економічних взаєминах з православними. Зауважувалось більш цілеспрямоване ведення іновірцями місіонерської роботи (яка об'єктивно набувала антиправославного змісту), зокрема, лекційної, проповідницької, застосування матеріального заохочення, проведення цієї роботи під час православних свят тощо. Сучасники, заангажовані ортодоксальними ідеями, мали достатньо матеріалу в будь- якій сфері взаємовпливу культур, аби відзначити факти руйнування фундаментальних основ православного світогляду. У цьому зв'язку цікаво звернути увагу на фрагмент рапорту священика Митрофанівської церкви с. Терпіння Мелітопольського повіту Якова Чепіговського до архієпископа Херсонського і Таврійського Гавриїла (Розанова) від 3 жовтня 1848 р. з яскравими замальовками: "...Сам я в день Успіння, проїхавши шістнадцять менонітських колоній по шляху від Терпіння до Токмака, бачив православних працівників, які були зайняті обмолотом хліба і чисткою садів, виробництвом цегли в заводах і куванням у кузнях. Крім того, проживаючи в німців, не дотримуються постів, не ходять до церкви і навіть деякі не говіють. Та і всі, хто служить у німців, зізнаються, що постів їм дотримуватись ніяк неможливо, оскільки у них такого немає і ніколи пісна їжа не готується" [6.-Ф.246.-Оп.1.-Спр.105.-Арк.40].

Іновірна присутність і цивілізаційний обмін економічними, громадсько- політичними, культурними ідеями за умов розпаду феодальних основ господарювання стимулювали українське населення до національного релігійного пробудження і, водночас, спонукали Російську православну церкву до адекватної відповіді.

У другій половині ХІХ ст., під тиском поширення модерних суспільно-політичних ідей, імперія дедалі активніше звільнялась від старих пут. Відміна кріпосного права, буржуазні реформи у сфері громадського управління, суду, війська стали реальністю.

Відгуком держави на суспільну ініціативу та передову громадську й релігійну думку стала низка церковних реформ, спрямованих на пожвавлення громадської активності та її підпорядкування новим пріоритетам державної політики. Ці зміни, що передбачали демократичні новації та розширення самостійності середньої ланки церковного управління, були, зокрема, пов'язані з парафіяльною реформою 1869 р., впровадженням нових штатів духовних консисторій (1869 р.), поширенням дії Інструкції благочинним церков (1857 р.) та правил для благочинницьких рад, низкою окремих указів Синоду.

Церковні реформи, як і реформи у сферах реорганізації державного апарату, пройшли у два етапи: 60-70-і та 80-90-і