Як і світські, церковні реформи не тільки опосередковано, а й безпосередньо враховували досвід передових західних країн. Створений у 1860 р. Синодом комітет з духовно-навчальної реформи, який очолив архієпископ Херсонський Димитрій Муретов, вивчав досвід організації роботи духовних навчальних закладів у Франції [7.- С.358]. Неправославний характер релігійної освіти та виховання (Франція мала переважно католицький склад населення) не став на заваді вивчення і використання цього досвіду.

Внаслідок реформ у церковному управлінні відбулися зміни, характерні для всього державного апарату пореформеної доби. Паралельно із зміцненням середньої - губернської - державної ланки ослаблювався централізм і обмежувалося всевладдя вищих церковно-адміністративних органів. Було розширено межі єпархіального самоврядування. Впроваджувались соборне і виборче начала на рівні єпархій. При цьому зауважимо, як суттєве: обговорення принципу виборності, за висловом сучасного дослідника історії російської церкви С.В. Римського, "розкололо (підкреслення наше. - О.І.) православне суспільство на прихильників і противників виборності" [8.-С.462].

У 1869 р. були затверджені нові штати духовних консисторій, а суми на їхнє утримання збільшені майже втричі. При цьому кошти на фінансування духовного відомства частково заощадили за рахунок самих церковнослужителів. Протягом 18691879 рр. в імперії ліквідували 2 тис. парафій, скоротили 500 штатних священиків і 35% дияконів [7.-С.362-363]. Було поліпшено матеріальний стан духовних навчальних закладів. Протягом 1855-1880 рр. видатки на утримання духовних навчальних закладів зросли в 2,5 рази - з 2 млн до 5 млн руб. У 1864 р. почали діяти положення про парафіяльні попечительства та церковнопарафіяльні школи. Попечительства мали обиратися парафіянами і, подібно до стародавніх церковних братств, сприяти господарському благоустрою життя в парафії та благодійництву [9.-С.38-42; 10.-С.13- 16]. Спеціальним рішенням Синод ініціював відкриття парафіяльних сільських училищ у казенних маєтках, наголошуючи на тому, аби ці училища не втрачали свого релігійного характеру [11.-Ф.182.-Оп.1.-Спр.101.-Арк.1-4].

Державна влада спрямувала низку заходів на подолання замкненості і корпоративності духовного відомства. У 1863 р. студентам духовних семінарій було дозволено вступати до університетів; 1864 р. дітям духовенства відкрили доступ до гімназій, а 1866 р. - до військових училищ. Навпаки - 1867 р. доступ до навчання в духовних семінаріях отримали всі особи православного віровизнання. Тоді ж формально ліквідували спадковість наслідування священицьких місць на парафіях [8.-С.452].

Вбивство Олександра ІІ 1 березня 1881 р. загальмувало реформаційний процес у церкві та суспільстві. Воно сколихнуло нову хвилю політичної реакції. Демократичні новації, які почали змінювати Російську православну церкву на вимогу часові, отримали реверсивний хід.

Шукаючи альтернативи посиленню суспільного радикалізму, урядові кола природно звернули свою увагу до церкви. Подаючи у 1865 р. Міністру внутрішніх справ відомості про розвиток Південно-західного краю, Київський генерал-губернатор зауважував, що на його території панують настрої, аналогічні ситуації у Європі, зокрема, поширюються польський та український національні рухи. Надійною перепоною цьому, на його думку, могло б стати зміцнення православної церкви в регіоні. Запобігаючи посиленню іновірного впливу у зв'язку з проведенням селянської реформи, він пропонував "захищати наше духовенство від несправедливих нападків і утисків іновірців" і, водночас, без будь-яких поблажок карати за "невідповідні його званню вчинки". Відповідь міністра свідчила про повне порозуміння думок і орієнтувала на тотальну русифікацію населення за активної участі церкви [11.-Ф.442.- Оп.815.-Спр.114.-Арк.9-10].

Отож, державна адміністрація вбачала в церкві силу, здатну сприяти духовному оздоровленню громадського життя, моральному вихованню та просвіті населення.

До цього були покликані реорганізація церковнопарафіяльної школи і активне розгортання її мережі, що відбувається після видання "Правил про церковнопарафіяльні школи" (13 червня 1884 р.). Того ж року були запроваджені й нові статути духовно-навчальних закладів, які ліквідували виборність посад в семінаріях та посилювали владу архієреїв над ними.

У 1884-1885 рр. було відновлено всі 2 тис. парафій, закритих у попереднє десятиліття. Нове видання статуту духовних консисторій (1883 р.) зміцнювало їх адміністративні повноваження.

1888 р. цар затвердив розроблену Синодом "Інструкцію церковним старостам", друга редакція якої з' явилася через два роки. Інструкція посилювала роль церковних старост у парафіяльному житті і орієнтувала на вибір авторитетних як в моральному, так і в господарському відношенні кандидатів. Аналогічного спрямування інструкція була розроблена й для настоятелів церков (1901 р.).

Намагаючись ізолювати церкву від громадського руху і суспільної діяльності, за ініціативою обер-прокурора Синоду К.П. Побєдоносцева до "Земського положення" (1890 р.) і "Городового положення" (1892 р.) було включено пункти про заборону православному духовенству бути обраним до земських повітових і губернських зборів, брати участь у виборах до цих установ. Канадський дослідник історії Руської православної церкви Д.В. Поспєловський наголошує, що визначальними для прийняття такого рішення стали деспотичні риси самого обер-прокурора. Для аргументації Д.В. Поспєловський посилається на матеріали, вміщені в "Отзывах епархиальных архиереев по вопросу о церковной реформе" (СПб., 1906). Зокрема, на вислів професора Духовної академії у Санкт-Петербурзі, дійсного члена НТШ з 1910 р., дослідника історії церковного життя в Україні П. Жуковича, який зазначав, що уряд не потрудився навіть запитати думку Синоду відносно прийняття такого рішення [12.-С.23]. Все ж, як нам видається, прагнення К.П. Побєдоносцева до "охоронності, збереження за всяку ціну непорушності традиційних начал і структур", в яких він бачив спасіння Росії,