Таким чином, політична реакція 80-х років ХІХ ст. в Російській імперії посилила консервативно-реставраторські настрої серед церковного управління, тим самим заганяючи углиб релігійної свідомості нерозв'язані суперечності.

В українських єпархіях збільшується число заборонних розпоряджень Синоду, спрямованих на запобігання розвитку демократичної ініціативи і організаційного розколу в православ'ї. Посилюється цензурна діяльність. У 1884 р. Синод розглянув зміст 39 брошур, надрукованих у 1876 р. "Обществом поощрения духовно- нравственного чтения". 32 з них були визнані як "шкідливі за своїм спрямуванням і противні Православному Христовому вченню". Брошури визначили "непридатними для поширення серед народу і належними вилученню з обігу" у зв'язку з їх "сектантським спрямуванням". Копія цього синодального указу була циркулярно розіслана єпархіям.

У вересні 1884 р. в Києві за участю 11 архієреїв відбувся з'їзд єпископів українських єпархій "Юго-Западного края", який виробив низку заходів "по ослабленню сектантства взагалі і штундизму зокрема" і прийняв "Пастирське послання ієрархів західних єпархій до своїх паств" [7.-С.378]. Серед цих заходів визначалися як першочергові такі, що об'єктивно мали гальмувати розвиток ідей національного відродження церкви в Україні: включення до навчальних програм духовних семінарій курсу історії російського розколу; поширення серед народу творів і листівок з критикою сектантства; посилення місіонерської діяльності в парафіях; призначення на "заражені сектантством" парафії кращих священиків із збільшенням їм грошового утримання. З метою зміцнення в народі "основ православної віри" передбачалися як церковно- адміністративні, так і просвітні заходи, яким надавалося імперського підтексту. Серед адміністративних підкреслювались необхідність регулярного контролю над священиками з боку благочинних, здійснення покарань недбайливих священиків, обмеження парафіянам у відвідуванні іновірних храмів. Серед просвітніх (і, до речі, співзвучних з тими, які активно використовувались протестантами) - визначалось зрозуміле викладання в семінаріях; проведення позабогослужбових проповідей і бесід; поповнення церковних бібліотек; відкриття церковних товариств і братств тощо. Всі ці заходи Святійший Синод визнав як бажані, затвердивши їх 12 липня 1885 р.

Особливої ваги ревні діячі церковного відомства надавали критиці тих, хто мав мужність заперечувати своїм моральним авторитетом догматизовані ідеї імперського офіціозу.

У 1900 р., фактично за десять років до упокоєння генія російської культури Л.М. Толстого, духовенство українських єпархій отримало таємний лист від митрополита Київського Іоаникія, який первенствував у Синоді, із забороною духовенству здійснювати панахиди і заупокійні літургії по відомому російському письменнику, що виступив з різкою критикою офіційної церкви, у випадку його смерті. У листі пояснювалось: "Граф Лев Толстой в численних своїх творах, в яких він висловлює свої релігійні погляди, ясно показав себе ворогом Православної Христової Церкви. Єдиного Бога у трьох іпостасях він не визнає, друге лице Святої Трійці - Сина Божого - називає простою людиною, блюзнірськи ставиться до тайни втілення Бога Слова, спотворює священний текст Євангелія, Святу Церкву гудить, називаючи її людським установленням, церковну ієрархію відкидає і глумиться над Святими Таїнствами і обрядами Святої Православної Церкви".

Аналізуючи в 1902 р. результати роботи 3-го Місіонерського з'їзду, Святійший Синод звернув увагу на те, що "однією із обставин, які сприяють посиленню розколу, є продаж на ярмарках і базарах ікон в спокусливому для народу вигляді, а також ікон неправильного письма" (підкреслення наше. - О.І.). Нагадаємо, що українська іконописна традиція, яку постійно намагалася заперечити офіційна церква, якраз і була альтернативою російському православ'ю, оскільки на противагу аскетизму образів продукувала ідеї гуманістичного, більш вільного трактування іконографічних канонів [13.-С.91; 14.-С.192; 15.-С.13-21]. Наслідком послідовності боротьби офіційного православ'я проти "відхилення від правильного іконопису" стали таємні циркулярні вказівки на ім'я губернаторів "для протидії розвитку розколу і сектантства", аби чини поліції надавали парафіяльному духовенству необхідне сприяння при "нагляді за продажем на базарах і ярмарках ікон, про вилучення з продажу ікон, які можуть викликати в народі спокусу". Таку вказівку в українських єпархіях отримали вже в лютому 1903 р.

Широко пропагувалось проведення грошових зборів на користь Всеросійського православного місіонерського товариства. Товариство, засноване при Святійшому Синоді на хвилі демократичних реформ ще в 1870 р. для поширення православ'я, не отримало загальнонародної підтримки. Із зміною політичної ситуації у 80-х роках йому надали другого дихання, перенісши його головне завдання місіонерства серед нехрещених народів на зведення бар'єрів проти поширення іновір'я і розмивання офіційної церковності. У лавах товариства на 1888 р. вже налічувалось 9,5 тис. чол. [16.- С.89]. Розгортається місіонерський рух і в Україні. Типовий штрих: у 1903 р., виконуючи настанови Синоду, Катеринославська консисторія розіслала по єпархії 1 140 примірників відозв "для виставлення в притворах церков" і написів для блюд та 570 примірників підписних листів для спонукання пожертвувань на користь Місіонерського товариства.

У централізованому порядку в українських єпархіях розгорталася мережа православних братств. Їх значення за умов "підірваних селянською реформою основ церковного життя" [5.-1897.-21 октября.-С.762], активно популяризувала офіційна церковна преса. Метою таких братств було сприяння поширенню релігійно-морального виховання, просвіті, грамотності серед християн, розвиток благодійництва, гуманітарна допомога. Після заснування в 1888 р.