Посилюється увага церковної влади до "пастирської ревності". З метою її підвищення в єпархіальних центрах при єпархіальних архієреях з впливових представників духовенства та викладачів духовних навчальних закладів засновують комітети по православ'ю. Їх додатковою функцією відразу стає огородження віруючих від іновірних впливів, під якими розумілися і впливи доби буржуазної модернізації: національних рухів, демократизації суспільно-політичного життя. Серед методів роботи - друк проповідей в "Епархиальных Ведомостях", проповідування і поширення літератури, збір відомостей про чисельність православного і неправославного населення. У 1889 р. 443 священики з богословською освітою Катеринославської єпархії прочитали в середньому по 5 проповідей.

Більш вдалі зразки проповідей друкували на сторінках єпархіальної преси. Окремими збірками передруковували матеріали роботи місіонерських комітетів [18].

Причетам церков приписувалось "строго слідкувати за правильністю реєстрації в парафіях сектантів і взагалі запису в сповідних відомостях про осіб, які не були на сповіді і біля Святого Причастя". Такі заходи мали заангажувати не тільки духовенство, а й парафіян проблемою утримання церковної єдності та протидії розколу. Єпархіальна преса подавала відомості про число тих, хто розірвав з православною церквою, інформувала про їх ставлення до православ'я, мотивацію розриву з нею та про факти зворотного навернення в "істинну віру".

У руслі урядових і синодальних настанов на розгляд органів єпархіального управління виносяться питання про книжкові фонди церковних бібліотек, стан яких часто-густо виявлявся "ліберально-прогресистським і ніяк не відповідним потребам і запитам парафіян" та "більшості священиків". Місцева церковно-адміністративна влада намагалася надати церковним збіркам виховного характеру в дусі офіційного російського православ'я, антирозкольницького змісту. У пропонованих єпархіальними установами для поповнення бібліотек каталогах видань зустрічаємо книги антинаціонального і антисекуляризаційного спрямування, орієнтовані на формування релігійної нетерпимості до противників "охоронного православ'я": "Беседы о разных истинах православной веры против молокан и сродных им сектантов - штундистов, баптистов и др." (Бистров Н.), "Краткая история и вероучение русских националистических и мистических ересей" (Кутепов Н.), "Сборник статей в обличение штундизма и в утверждение неопытных в истинах православной веры" (Разногорський М.) тощо.

Укази духовних консисторій та єпархіальна преса наставляли причетам обов'язково підписуватись на офіціозні церковні видання, серед яких були "Душеполезное чтение", "Миссионерское обозрение", "Паломник", "Пастырский собеседник", "Православное обозрение", "Православный собеседник", "Христианское чтение", "Руководство для сельских пастырей", "Церковные ведомости" та подібну літературу. Вона поповнювала церковні книгозбірні.

Засновувались "взірцеві церковно-парафіяльні школи" та влаштовувались "релігійно-моральні читання". Ці заходи здійснювались під началом Синоду в руслі адміністративних настанов, матеріального та морального заохочення. Вони були підпорядковані ідеї запобігання розвалу імперської державної та церковної систем і осучаснення офіційного православ'я.

Особливої уваги при цьому потребувало робітниче середовище, як нове поле соціальної діяльності церкви. Показовим у цьому відношенні став приклад Катеринославського архієрея Володимира. У 1894 р. за згодою Синоду він відкрив у єпархії два похідні причети "з покладенням на них обов'язків здійснювати на пересувних престолах і переносних антимінсах богослужіння у віддалених від церков рудниках, заводах і фабриках" [5.-1894.-15 июля.-С.189].

Практика зусиль по збереженню церковної єдності, керована державною та церковною адміністрацією і посилена на єпархіальному й парафіяльному рівнях, не була спрямована виключно на протидію українському національному сепаратному рухові. Проте вона однозначно враховувала його "небезпеку". Діяльність церковного проводу ставила за мету фільтрування всього спектра відцентрових течій і рухів.

Важливо підкреслити, що адміністративно-поліцейські заходи приймались не тільки на папері, а й приводились до виконання. Але відчайдушні намагання їх ініціаторів та сила впливу були недостатніми для того, аби наповнити офіціозом товщу українського соціального ґрунту: інтелігенції (серед якої ширились нові демократичні, секуляризаційні, протестантські та інші ідеї), селянства (яке було консервантом вікових національних традицій, невідповідних офіціозові), робітників (що швидше від інших відривалися від основ традиційного парафіяльного життя).

Церква з прикрістю мусила констатувати цей факт. Редакційна стаття в одному з номерів "Екатеринославских Епархиальных Ведомостей" за 1897 р. під промовистою назвою "Духовный недуг нашего времени" резюмувала: цивілізація витісняє з душі православного віруючого ("русского человека") "цілісний світогляд". Люди захоплюються філософією, духовенство забуває пости, прагне до розкоші.

Висловлені думки не були ситуативними. Десятиліттям раніше та ж сама редакція аналогічним чином пояснювала причини поширення релігійного сектантства. Демократичні реформи, проведені державою у попередні роки (зокрема такі, як дозвіл волосних сходів), нею сприймалися відверто негативно. Від імені священиків єпархії журнал наполягав на необхідності їх обмеження. За умов зміни політичної кон'юнктури 80-90-х років ХІХ ст. автори таких думок отримали можливість не тільки висловлювати їх, а й підносити до рівня політичних вимог. Наслідком утвердження консервативної контроверзи серед керівної верхівки церкви та держави стало поширення в єпархіальній пресі розпорядження Синоду (у відповідь на циркуляр міністра внутрішніх справ) про заборону сільським та волосним сходам втручатися у справи церковного управління (1887 р.) [19.-1887.-20 июня.-С.258-260].

Серйозною причиною саме такого бачення духовною верствою причин кризових явищ та способів їх подолання був загалом невисокий культурно-освітній і релігійно- моральний рівень православного духовенства. На нього, як симптоматичний факт