20% - селяни, змінився, і на 1989 року 90% членів партії становили вже "інтелектуа- ли" [28, с. 188]. У Польщі наприкінці 1980-х років близько 12,6% робітників були членами правлячої Польської об'єднаної робітничої партії — ПОРП. У той самий час кожен третій польський інтелігент був членом цієї партії [18, с.337]. П. Вуйчик так охарактеризував ПОРП кінця 1980-хроків: "Партія за назвою робоча, але кожен другий її член - начальник. Якщо відкинути майстрів і бригадирів, лише кожен п'ятий член ПОРП - робітник" [27, с.244]. Натомість в Компартії України динаміка зменшення кількості робітників не спостерігалася. За офіційними даними, робітники складали у 1986 р. - 45,6%, 1987 - 45,8%,1988 і 1989 pp. - 46,0%, 1990 - 45,7% [29, с.17].
Такі поняття, як "соціальний протест робітників", "боротьба робітничого класу за підвищення заробітку та зміну суспільного ладу", використовувалися в радянському дискурсі тільки щодо "загниваючого капіталізму". В соціалістичному ж суспільстві, яке будувалось нібито на благо робітничого класу, а він не міг виступати проти своєї власної диктатури, не могли мати місце класові соціальні конфлікти. В силу цієї масової теорії, робітничий рух, що набув форму страйків наприкінці 80-х років, видався "громом серед ясного неба" [ЗО, с.173].
На питання іноземних журналістів "Чому в СРСР заборонені страйки?" радянські ідеологи відповідали: "Страйки в СРСР не заборонені, їх немає тому, що вони позбавлені смислу... В СРСР немає ґрунту для виникнення ситуацій, які б змусили робітників страйкувати" [2]. Слід відзначити, що ця теза пролунала у 1984 р., за п'ять років до початку шахтарського загальносоюзного страйку, приховувати який вже не було можливим і доцільним [7, с.35].
Насправді, не вірним буде вважати, що страйковий рух виник одномоментно у 1989 р. Протягом радянського періоду латентно страйки мали місце.
За підрахунками, які наводить І. Скповський, за період з 1956-1983 pp. у різних галузях відомо 60 страйків, 15 з них припадає на машинобудівні підприємства, 8 - стосується вугільної галузі й ша- хтобудування, 9 - відбулося в будівельній індустрії, 6 - в легкій промисловості, 3 - в електротехнічній, 2-у суднобудуванні, 1 раз страйкували докери, 2 - робітники місцевої промисловості, 3 - хімічної, 2 - металургії, 3 - в гірничій промисловості, 4 - на автотранспорті, по одному - в лісовій і м'я- со-молочній, поліграфії, електронній, цукровій та ін. галузях. У них брали участь близько 5 тис. людей. Якщо ж рахувати сюди й учасників деяких страйків, про які зарубіжні джерела говорять як про масові, тисячні, народні заворушення, що виросли із страйкових акцій, то це число можна збільшити до 20-25 тис. чоловік. Однак, і такий розмах неорганізованого, стихійного робітничого руху викликав страх у тоталітарної влади. Тоді ж, аби протидіяти цим виступам, ЦК КПУ дає вказівку місцевій партійній владі очолювати оперативні штаби і швидко гасити полум'я громадянської непокори" [8, с.142].
"Колективні відмови від праці", як зафіксували в самвидаві українські дисиденти, стали формою протидії владним структурам. Так, у 1974-1976 pp. вони мали місце в Одесі, Миколаєві, інших містах України. Причиною "колективних відмов від праці" часто були: несвоєчасна виплата заробітної платні, введення нових розцінок і норм виробітку або позбавлення премій за підсумками року. Якщо в 60-х - першій половині 70-х pp. йшлося в основному про окремі факти "колективних відмов від роботи", то в другій половині 80-х років, навіть у "верхах" зайшла мова про наявність в СРСР робітничого страйкового руху. Це було змушене визнати Політбюро ЦК КПРС, яке, наприклад, на своєму засіданні 31 липня 1979 р. заслухало й обговорило питання "Про страйки в трудових колективах ряду регіонів країни" [8, с.146].
Однак вказані приклади втрачають ефект масштабності при їх порівнянні з аналогічними процесами в окремих країнах Центрально-Східної Європи. Так, протягом "комуністичної" епохи "сині комірці" були найкраще організовані і виступали як політично впливові у Польщі.
Під час кожної великої політичної кризи в Польщі між серединою 1950-х і кінцем 1980-х років - у 1956, 1968, 1970-1971, 1976, 1980, 1981 pp. робітники грали центральну, часто вирішальну роль. Політична нестабільність, досягнута робітниками, допомогла викликати крах польських комуністичних лідерів в 1970 і 1980 р. Навіть коли чиновники намагалися у Варшаві докласти всі зусилля, щоб догодити інтересам робітників і дозволити трудові конфлікти, непередбачені зміни в економічних умовах часто приводили до відновленої політичної нестабільності й перевороту.
Сильне зіткнення відбулося в 1956 р. у Познані між робітниками і польськими силами безпеки, у результаті 53 чоловіки загинуло, сотні поранені. Трудові хвилювання в Польщі тривали й наприкінці літа й осіни 1956 p., оскільки внутрішні кризи поглибилися і там, і в Угорщині.
Масові трудові протести проти різкого підвищення цін на продукти харчування в грудні 1970 р. стали віхою на шляху корпоративного єднання та "гартування" свідомості серед польських робітників. Страйкові комітети в Щецині і Гданську встановлювали зв'язок з фабриками по всій Польщі, і вимоги протестуючих стосувалися як економічних, так і політичних проблем. Незважаючи на спробу режиму придушити страйки силою, робітники виявляли упертість та змогли змусити уряд скасувати підвищення цін у лютому 1971 р. Цей різкий поворот подій далі зміцнив робочий рух, що у Польщі сприяв формуванню почуття солідарності серед зневірених