Розгляд цього аспекту важливий, оскільки прихильники анархістської ідеї брали активну участь у створенні незалежних профспілок в Україні.

Анархо-синдикалістський рух в Україні, як і в СРСР у цілому, був частиною, хоча й своєрідною, загальнодемократичного руху. Ідеалом суспільної організації вони вважали громадське самоуправління, яке створює можливості для самореалізації особистості й колективу. Організаційним оформленням анархо-синдикалізму стала Конфедерація анархістів України, що мала тісні зв'язки з однодумцями з Москви, Ленінграда та інших міст Росії, брала участь у перших з'їздах загальносоюзної Конфедерації анархо-синдикалістів.

У першому номері власної самвидавської газети "Набат" (1989 р.) в редакційній статті "Хто такі анархо-синдикалісти" проголошувалися основні засади цього руху: "На прикладі нашої величезної держави видно згубність принципу централізму. Неможливо з єдиного центру врахувати все різноманіття суспільних інтересів. Не можна з єдиного центру планувати і регламентувати господарське, політичне, суспільне і культурне життя країни. Тільки конфедералізм, тільки повна автономія, незалежність місцевих органів самоврядування від центру зможуть вивести нашу країну зі стану кризи, допомогти уникнути зіткнень класів і націй у руйнівній громадянській війні. Ми не проти багатопартійності і не за неї, оскільки вважаємо, що це не панацея від усіх лих. Ні багато-, ні тим більше, однопартійна система не в змозі передати владу з рук касти професійних політиків і бюрократів у руки самого народу. Нам потрібні не багатопартійні, а безпартійні Ради, в яких депутати будуть голосувати не за партійними рішеннями, а по наказах виборців" [64].

Розуміння анархізму не обов'язково конфліктувало з комуністичною ідеєю. Вищезгадана редакційна стаття проголошувала: "на сьогоднішній день ми боремося за передачу справжньої влади в центрі і на місцях Радам, відновлення радянської влади в її первинному значенні" [64]. Однак в лютому 1990 р. на 2-му з'їзді Конфедерація анархістів України дистанціювалася від комунізму в будь- якій його формі.

У редакційній статті першого номера газети "Черная суббота"- друкованого органу запорізьких анархо-синдикалістів - зазначалося, що нові профспілки пропонувалося будувати за принципом повної незалежності від партійних впливів. Висувалися гасла радикальної соціально- економічної трансформації суспільства - по-суті, соціальної революції, рушієм якої передбачалися незалежні профспілки: "Главная задача - освобождение труда. ...Предприятия тем, кто на них работает! Распоряжение благами тем, кто их производит! Социально-экономическое управление должно быть в руках рабочего комитета..., при полной выборности и сменяемости его. ...Освобождение трудящегося - дело самого трудящегося!" [65]. Мова йшла про ринкову економіку з великою питомою вагою колективної робітничої власності і сильним соціальним захистом. Гарантом цієї системи повинні стати добре організовані робітничі профспілки.

Слід наголосити, що український анархо-синдикалістський рух у своїх спробах побудови незалежних профспілок вдавався до прикладів польської боротьби. У листі автору статті один з найбільш відомих лідерів Конфедерації анархо-синдикалістів (КАС), нині професійний російський історик О. В. Шубін зазначив, що саме "Солідарності" анархо-синдикалісти надавали найбільш суттєвого значення як взірець для наслідування. У 1988 р. вони розповсюдили листівку "За нашу і вашу свободу", присвячену річниці 13 грудня 1981 p., коли в Польщі був введений надзвичайний стан [66]. У другому номері згадуваної вище газети "Черная суббота" міститься матеріал В. Стрелковського "Нас вдохновляет SOLIDARNOSC-80", де підкреслюється роль польського досвіду для українського профспілкового руху [67].

Варто зазначити, що завдяки Комітету оборони робітників анархо-синдикалізм зайняв помітне місце і в ідеології "Солідарності" у 1980-1981 pp. Ця обставина, на фоні анархізації суспільного життя в ПНР в цілому, навіть дала підстави деяким польським політологам говорити про "ренесанс анархізму" [17, с.72].

Ідеї анархо-синдикалістського руху виявилися мобілізуючими і для Болгарії. В цій країні у лютому 1989 р. з таємної, антикомуністичної організації, заснованої інтелектуалами, виросла незалежна профспілка "Подкрепа"- як альтернатива "державним" профспілкам. її завданням проголошувалося відродження синдикалістського руху, як важливого елементу громадянського суспільства, що розвивав політичний плюралізм і демократію. Очолював "Подкрепу" колишній асистент медичного інституту в Старой Загаре Константин Тренчев [23, с.101].

Публіцисти іноді порівнюють болгарську "Подкрепу" і польську "Солідарність". Але схожість ця суто зовнішня. Відмінностей між ними, принаймні у початковий період їх існування, набагато більше, ніж схожості. Це стосується і соціальної бази, і внутрішньої організації, і ставлення до політичної боротьби (за статутом "Подкрепа" в ній не бере участі), і чисельності.

Якщо "Солідарність" через рік після народження об'єднувала майже 10 млн. чол., то по всій Болгарії станом на вересень 1989 р. нараховувалося не більше ЗО членів "Подкрепи", а софійське відділення виникло лише у серпні. І головне: на першому етапі своєї діяльності "Подкрепа"- це суто інтелігентська організація, хоча весною і влітку 1989 р. до її керівництва зверталася певна кількість робітників з різних регіонів країни з наміром приєднатися. Але відповідно до попередньо прийнятого рішення про захист тільки інтелектуальної праці їхні прохання були відхилені. Як вважає К. Кабакчієв, один з активістів дисидентського руху, це була помилка: розвиток "Подкрепи" пішов би набагато швидше і ефективніше, якщо б профспілка буда відкрита для робітників із самого початку [68, с.29,81]. Після 10 листопада 1989 р. ця хвороба росту була подолана, і нині "Подкрепа" є другим за популярністю альтернативним синдикатом у Центрально-Східній Європі після "Солідарності", а, можливо, й першим після провалу останньої на парламентських виборах у Польщі 1993 р. У грудні