Слід зазначити, що польські успіхи страйкового руху слугували взірцем для українських дисидентів. Як зазначав у 1982 р. Василь Стус у записках "З таборового зошита", "профспілковий варіант визволення - надзвичайно ефективний був би і для СРСР. Коли б початки, зроблені інженером Клебановим, були підтримані по цілій країні, уряд СРСР мав би перед собою, може, найсучаснішого антагоніста. Бо Гельсінський рух - то вища математика для цієї країни, як, може, і націонал- патріотичний. Зате рух за житло й шматок хліба, рух за нормальну платню робітника - це мова загальнозрозуміла, прийнятна... Я захоплений польськими звитяжцями духу і шкодую, що я не поляк" [35].

Якщо тяглість робітничого руху в Польщі є загальновідомим фактом, то щодо Румунії побутує твердження, ніби за радянських часів опозиційний рух як явище тут майже не мав місця, адже авторитарна політика Чаушеску не сумісна була з будь-якими проявами громадянського суспільства. На цьому тлі феноменом виступає сила страйкового руху румунських шахтарів не тільки у період після повалення диктатури Чаушеску в 1989 р., а й протягом радянського періоду.

Поглиблення соціально-економічної кризи в Румунії призвело до першого суттєвого протест- ного сигналу у 1977 р. У серпні цього року відбувся 30-тисячний страйк шахтарів басейну Жиу. Приводом для непокори став новий пенсійний закон, що ліквідував допомогу по інвалідності та збільшував пенсійний вік шахтарів з 50 до 55 років. Шахтарі вимагали також поліпшення медичного обслуговування і надання робочих місць для членів їх сімей, скорочення робочого дня до 6 годин та об'єктивного висвітлення подій у засобах масової інформації. Після того, як шахтарі затримали прем'єр-міністра І. Вердеца, до них приїхав Н. Чаушеску. Виступивши перед шахтарями, він засудив їхні дії, але пообіцяв виконати усі вимоги.

Через день після його від'їзду армійські частини і сили безпеки оточили район виступів. Перед командуванням була поставлена вимога залякати страйкуючих і призвідників виступів. Лідера шахтарів К. Добре відправили "на навчання" у партійну школу ім. Стефана Георгу [36, с.660-661].

Другим масовим виступом робітників ознаменувався 1983 p., коли протестували шахтарі гірничодобувного басейну Марамуреш, обурені новими принципами нарахування заробітної плати. Протягом 1986-1987 pp. виступали з протестами робітничі колективи в Клуже і Яссах. Однак найбільш серйозним випробуванням для режиму став страйк 7 тисяч робпників у листопаді 1987 р. у Брашо- ві, одному з найголовніших промислових районів Румунії. На відміну від попередніх виступів робітники Братова не обмежилися вимогами підвищення рівня життя [36, с.661]. Мер міста погрозив робітникам, що через місяць вони та їхні діти їстимуть солому. Роздратовані учасники мітингу штурмом взяли будинок мерії, зірвали зі стін портрети Чаушеску і спалили їх на площі перед мерією. Виступ робітників був потоплений у крові, багато учасників трагічних подій пропали безвісти [37, с.59].

Наведені приклади робітничих виступів та зародження профспілкового руху в Україні, Польщі і Румунії засвідчують, що лише в Польщі у дотрансформаційний період робітники виступали складовою громадянського суспільства. В Україні і Румунії цей рух до кінця 80-х pp. мав елітарний характер. Віддаючи належне рішучості та внеску окремих українських опозиціонерів у справу побудови страйкових кампаній та незалежного профспілкового руху, їхній вплив на тоталітарну систему був обмеженим.

Компаративний аналіз передумов кардинальної активізації робітничого руху наприкінці 80-х років побудуємо, виділивши дві основні групи чинників, що виступатимуть критеріями порівняння. Це - соціально-економічне становище вугільної галузі і соціальний стан робітників, з одного боку, та політичний і національний фактор - з іншого.

При цьому слід зауважити, що поряд з логічним переплетенням цих факторів, не завжди є коректним їх паралельний розгляд. Поставши як реакція на соціально-економічні проблеми, страйковий рух поступово набув політичних ознак, тому доцільно акцентувати на увагу на послідовності, переростанні цих якостей робітничого руху. Перехід соціально-економічних проблем і, відповідно, вимог в ранг політичних є типовою моделлю для Центрально-Східної Європи. Єдиним виключенням з неї, на нашу думку, можна вважати польський випадок, де політичні питання вже у 1980-1981 pp. стояли на порядку денному.

Ще наприкінці 1950-х, коли планувальники приділяли першорядне значення нафті й газу, розвитку вугільної промисловості не приділялася належна увага. Від цього там з'явився цілий ряд проблем, з яких не в останню чергу були надзвичайно небезпечні умови, в яких радянські шахтарі були змушені працювати [11, р.605].

У середині 80-х років у межах України діяло 252 шахт, 69 вуглезбагачувальних і брикетних фабрик, 56 заводів гірничого машинобудування і ремонтних підприємств, 26 шахтобудівних трестів, 16 науково-дослідних та проектних організацій, в складі яких були зайняті 1,83 млн. чоловік. Українські шахти давали понад 20% обсягу видобутку вугілля в СРСР [7, с.38].

Станом на кінець 80-х pp. соціально-економічні проблеми вугільної галузі залишалися хронічно не вирішуваними. Через нестачу техніки та механізмів частка ручної праці в Донбасі досягала, за різними оцінками, від 57,9% (А. Русначенко [2, с.39]) до 69,6% (В. Докашенко [38, с.36]).

93% вугільних лав (133 з 143) розташовувались на небезпечних пластах і постійно загрожували викидом вугілля і газу, 30% лав знаходились під загрозою самозапалювання [38, с.36].

У той час як гірнича промисловість всюди небезпечна, проблема