стала особливо гострою в Радянському Союзі. Число нещасних випадків у вугільній сфері було набагато вище, ніжу наступній за небезпечністю галузі промисловості, - сталеварінні. Як зазначав в інтерв'ю американським дослідникам один з лідерів міського страйкового комітету донецьких шахтарів М. Крилов, "за кожний мільйон тонн видобутого вугілля, чотири-п'ять шахтарів сплачували своїм життям" [14, с.122]. Ці цифри не є емоційним перебільшенням, вони збігаються зі статистичними даними, що їх наводить у своїй монографії А. Саржан [39, с.163].
Начальник технічного управління Держгортехнагляду СРСР В. С. Шаталов після відвідування М. Горбачовим України в лютому 1989 р. визнав, що правила техніки безпеки часто порушувалися в кам'яновугільному басейні, й що такі порушення були головною причиною нещасних випадків. Серед іншого чиновник звернув увагу на один важливий факт. В радянській вугільній промисловості не існувало такого явища, як вихідний день. Навпаки, у 1982 р. союз шахтарів прийняв вимоги управління щодо роботи дві неділі на тиждень [15, с.197].
Шахтарі Чехословаччини, Польщі та Угорщини мали вільний день як посередині тижня, так і недільний вихідний. Протягом цих днів в країнах Центрально-Східної Європи існувала можливість для проведення капітального та поточного ремонту і обслуговування шахт. У радянських вугільних шахтах такими вихідними зневажали в інтересах підвищення обсягів видобутку, що в результаті зумовлювало й більший рівень нещасних випадків [15, с.198].
У своїй монографії Д. Маплз проводе лінію, за якою традиції нехтування технікою безпеки при експлуатації шахт заклав стахановський рух. Він започаткував феномен соціалістичного змагання, в рамках якого питання безпеки людини, його здоров'я стояли далеко не на першому місці. Однак стан вугільних шахт Донбасу у 1980-ті pp. якісно відрізнявся від ситуації в 1930-ті pp. [15].
У реальному житті людей у роки перебудови не відбулося яких-небудь відчутних змін на краще, а в ряді випадків становище різко погіршилося. Насамперед зросла напруженість на споживчому ринку. Ставало усе складніше реалізувати зароблені гроші на необхідні товари й послуги. Стало важко купити не тільки добротний одяг, взуття, телерадіоапаратуру, будматеріали, але й предмети першої необхідності: мило, синтетичні мийні засоби, леза, крем для гоління тощо.
Всі ці проблеми відчували на собі й шахтарі. Відносно невисокою (близько 300 руб.) була зарплата, робочий день тривав 10-11 годин, а з під'їздами до шахти й лави 14-16 годин. Складно було з житлом, з'явилися труднощі із продуктами харчування. Нерозв'язаність економічних і соціальних проблем шахтарів змусила їх піти на страйк. Про це свідчать і результати соціологічного опитування. Майже 90% опитаних основною причиною страйку назвали дефіцит найважливіших продовольчих і промислових товарів, 79% - низьку зарплату, 62% - коротку відпустка (24 дня) [39, с.163].
Діаспорна газета "Українське слово", що видавалась у Парижі, 1989 р. писала: "Після того, як страйки охопили сотні тисяч шахтарів, для цілого світу стали ясними рабські умовини праці цієї категорії робітників - часто вихвалюваних передовиками, наслідниками донбасця Стаханова" [40].
Отже, звичайний спосіб, яким можна інтерпретувати акції українських шахтарів, полягає у використанні "відносної теорії позбавлення"- урахуванні економічних нестатків. Відповідно до цієї концепції протести шахтарів відбувалися у зв'язку з тим, що останні були позбавлені належного рівня життя. З цього приводу ще у 1981 р. московський кореспондент "Financial Times" Девід Сатер, який відвідав у 1980 р. Донбас, повідомляв: "За чотири дні розмов на автобусних зупинках, у спустошених парках біля шахт і в комунальних квартирах, де зі стелі капає вода, шахтарі довели, що умови, які спричинили робітничі заворушення в Польщі (рух "Солідарність"), існують і в Радянському Союзі у значно загрозливішій формі" [Цит. за: 41, с.471 ].
Однак це пояснення, на наш погляд, навряд чи можна вважати вичерпним. Вугільна промисловість була в принципі слабко технологічно розвинутою. Аналогічні ускладнення відчували й шахтарі в інших країнах соціалістичного табору, однак в них робітничий рух не став фактором опозиційної боротьби. Тому висловимо припущення, що розгортання страйкового руху в Польщі є закономірним з огляду на загальний ступінь розвитку опозиційного руху і громадянського суспільства протягом другої половини XX ст., в той час як в Україні до вищеописаних соціально-економічних передумов в період перебудови додалися політичні фактори - кризи імперської ідентичності та явище су- веренізації.
Так, за даними опитування Радянської соціологічної асоціації АН СРСР, проведеного серед страйкуючих 17 шахт об'єднання "Донецьквугілля", переважна більшість гірників на питання, чому вони виступили з протестом саме зараз (липень 1989 p.), а не раніше, відповіли: "Перші два роки з початку п'ятирічки вірили у покращення життя, потім сподівалися "авось ще наладиться", четвертий рік стали обурюватися. Приїжджав Михайло Горбачов. Ми думали, допоможе, але теж безрезультатно" [42, с.123].
Самі шахтарі, як місцеві партійні, радянські та профспілкові органи, намагались всіляко заперечити наявність політичного підтексту вимог страйкуючих. Одні - елементарно побоювалися зви- нувачення у спробі зазіхань на вищу владу. Інші - остерігались репресій, ретельно підкреслюючи мирну, суто соціальну спрямованість своїх акцій [38, с.37].
Більшість західних авторів звертають увагу на таку, парадоксальну, на перший погляд, особливість українського робітничого руху: страйк піднявся у Донбасі, де проживала найменш національно свідома група населення республіки. Згідно з переписом населення, на Донбасі (в Донецькій і Луганській областях) у 1989 р. українці становили 51,1%, росіяни 43,8%. При цьому визнали рідною мовою українську 32,2%,