Як зазначає А. Каппелер, "робітничий опозиційний рух очолили майже не охоплені українським національним рухом шахтарі Східної України, які вважалися пасивними, русифікованими та контрольованими комуністичною партією" [44, с.213]. Д. Маплз додає такі характеристики: "консервативні, не відрізнялися політичною активністю, були занурені в традиції стахановства" та наголошує: "зрозуміло, коли піднялися інтелігенти і націоналісти з Заходу, Драч і Чорновіл, але ніхто не очікував, що шахтарі зроблять це" [Цит. за: 12, с.46].

Настрої робітників Донбасу достатньо швидко змінилися на користь української суверенності, і, врешті, української незалежності. Влітку 1990 р. один з гірників сказав: "Україна дуже багата. Вона має величезний потенціал. Робітники Донбасу підтримують суверенність та незалежність України, якщо це буде доцільно економічно" [16, р.110]. Почуття глибокого відчуження від Москви разом з упевненістю, що Москва просто експлуатує Донбас, схилило шахтарів до думки, що їм було б краще в незалежній Україні, що незалежна Україна не експлуатуватиме Донбас так, як експлуатувала Москва [41, с.472].

Та обставина, що робітники Донбасу поряд з економічними і соціальними програмами проголосили у 1990-1991 pp. й політичні вимоги суверенізації України свідчить, з одного боку, про поєднання соціальної і національної парадигм трансформаційних процесів, з іншого, - про всеохопле- ність регіонів республіки опозиційним рухом.

Що стосується Донецького вугільного басейну, то доречним є його порівняння з басейном Жиу - місцем зосередження румунської вугільної промисловості. Вони мають подібну індустріальну і міську специфіку. У басейні Жиу (головне місто - Петросані) 80% робочої сили зайняті в гірничодобувній промисловості. Урбанізований регіон забезпечує майже 15% постачання вугілля в країну [22, р. 139].

Схожими є однорідна структура населення міст регіонів, яка підпорядкована професійному чиннику. Ті, хто не працює в сфері послуг, зайняті в гірничодобувній галузі. В такого типу районах спостерігається щільність соціальних комунікацій. Соціальні зв'язки перехрещуються з сімейними. Шахтарі живуть в безпосередній близькості один до одного, в містах, що розташовані поблизу вугільних покладів, у відносній ізоляції від інших груп населення. Шахтарі працюють в ізольованих шахтах, але вони часто взаємодіють один з одним у зовнішніх та внутрішніх дворах, ліфтах, кімнатах устаткування, душах тощо [22, р. 140].

Відповідно, за таких умов легко встановлюються канали комунікації, що спричиняють й високий рівень мобілізації. Тому, на наш погляд, у розглядуваних районах можливим є відносно швидке поширення ідей, гасел, що стають переконаннями чи керівництвом до дії значної маси населення. Цим фактором можна, на нашу домку, частково пояснити механізм швидкої зміни лояльності шахтарів Донецького вугільного басейну до української національної ідеї. Безсумнівно, в основі підтримки української суверенності полягали глибинні фактори, здебільшого прагнення позбутися економічного "донорства" Москви. Разом з тим, щільність соціальних комунікацій дозволила цій ідеї швидко консолідовано охопити населення, яке століттями зазнавало русифікації і асиміляції.

Так само одностайно й активно румунські шахтарі зреагували на заклики Фронту національного порятунку виступили проти новопосталої опозиції і влаштували войовничі та криваві виступи проти власного народу.

Остання теза потребує детальнішого розгляду. Лише через місяць після румунської антитоталі- тарної революції в районі Бухареста зібралася демонстрація протестуючих, аби висловити невдоволення тим фактом, що колишні комуністичні лідери зуміли зберегти контроль та управління над найважливішими важелями влади в Румунії. Страйкарі вигукували: "Вчора Чаушеску, сьогодні Ілієску" [21, р.80]. На початковому етапі зміни режиму Румунія виявилася в ситуації, коли інститути влади та норми законодавства були настільки слабкі і розмиті, що Фронту національного порятунку потрібно було знайти вдалий людський ресурс для реалізації своїх політичних цілей [21, р.103]. За цих умов після виступу Ілієску по національному телебаченню і громадського заклику виступити проти "контрреволюціонерів" в Бухарест прибули 5000 шахтарів басейну Жиу з метою "захистити молоду демократію". Шахтарі "допомогли" розігнати опозицію, здійснюючи напади на мирних жителів. Активність шахтарів різко контрастувала з масовою політичною апатією, що існувала в румунському суспільстві за доби Чаушеску. Демонстранти з антикомуністичними вимогами, серед яких було чимало студентів, руками зображували символ "V "і махали прапорами з отвором посередині, де раніше знаходилася комуністична емблема. З іншого боку, шахтарі махали кулаками у повітрі, щоб продемонструвати силу намірів. Захід транслювався контрольованими державою телевізійними каналами [22, р.152].

Через кілька тижнів шахтарі повернулися - у відповідь на демонстрацію, очолювану студентами та незалежними профспілками. Хоча ця демонстрація планувалася як мирний антикомуністичний захід, через провокаторів з Інформаційної служби Румунії (наступниці румунської таємної поліції Securitate), вона набула стихійного і силового характеру. Мета викликати насилля полягала в тому, щоб дискредитувати законність і справедливість вимог демонстрантів. 4000 шахтарів басейну Жиу прибули в Бухарест з готовністю повторити "успіх" трьох тижнів тому. Однак демонстрація розсіялася на той час, і урядові сили встановили контроль над усіма державними установами. Таким чином, цього разу місія шахтарів була короткою і не супроводжувалася насиллям [21, р.81].

Найбільш суттєвий з шахтарських виступів в Румунії відбувся у період між 13 і 15 червня 1990 р. Приводом до нього стало рішення фронту національного порятунку брати участь у перших вільних виборах в Румунії, запланованих на 20 червня, як політична партія. Це рішення ФНС йшло в розріз із проголошеним ним же раніше зобов'язанням не брати участі в парламентській кампанії. Будучи переконані у використанні адміністративного ресурсу представниками ФНС, опозиційні сили вийшли