Чому в той самий час як українські і польські робітники, використовували ненасильницькі засоби, боролися, щоб досягти антикомуністичних цілей, румунські шахтарі, застосовуючи насильство, захищали неокомуністичну владу?

Відповідь на це питання, на наш погляд, можна вбачати у тому, що, незважаючи на подібність шахтарських рухів, суттєвою відмінністю між ними є різниця ідеологій. Румунські шахтарі басейну Жиу не розвивали антикомуністичну та проліберальну ідеологію, як це робили українські шахтарі та профспілка "Солідарність" у Польщі.

У румунських шахтарів існувала міцно вкорінена лояльність щодо комуністичної ідеології. Ця вкоріненість була досягнута десятиліттями гнучкою політикою румунської влади - системою "батога і пряника", або, користуючись соціологічною термінологією, "позитивнихта негативних мотивів".

На підтвердження висловленої думки можна навести такі аргументи вченого з Колумбійського університету І. Васі.

По-перше, після подій 1977 р. у Румунії за допомогою агентів таємної поліції (секретної служби) влада мала можливість контролювати і ефективно придушувати будь-які дисидентські ідеї.

По-друге, оскільки шахтарів боялася комуністична влада, офіційною пропагандою та ідеологією вони розглядалися як еліта робітничого класу, їм пропонувалися спеціальні привілеї (здебільшого високий рівень заробітної плати). На відміну від, наприклад, українських шахтарів, шахтарі Румунії відчували значно менше економічних проблем. Навпаки, у порівнянні з основною масою населення їх фінансова ситуація була відносно благополучною.

По-третє, румунська комуністична пропаганда використовувала конфлікти робітників басейну Жиу перед Другою світовою війною, зображуючи їх як боротьбу робітничого класу проти репресивного уряду правих партій. Наприклад, посібник з історії 1929 р. страйки шахтарів Жиу показує як зразковий героїзм робітничого класу і мучеництво [22, с.142]. Серед мешканців басейну Жиу виникла ілюзія того, що вони є "авангардом революційного дійства". Заклик "захистити демократію" дозволив старшому поколінню шахтарів, що брали участь в акціях протесту 1977 p., ще раз примі- рити на собі революційну іпостась, яку вони втратили наприкінці 1970-х pp. І, навпаки, тим, хто почав діяльність після 1977 p., участь в протестних заходах давала можливість спрямувати своє соціальне невдоволення на нову ідентифіковану ціль.

Отже, той факт, що мобілізація румунських шахтарів в 1990 р. відбувалася згори, неокомуністи- чними лідерами, можна пояснити тим фактом, що шахтарі підтримували комуністичну ідеологію. Відповідно до цієї ідеології їм була надана реальна, а не декларативна, як в Україні, історична роль "авангарда робітничого класу", головна мета і місія якого повинна полягати в обслуговуванні існуючого суспільного ладу.

Наприклад, шахтарі Румунії і до сьогодні пишаються героїчною історією протестів. Справді, вони - єдина група робітників, які могли стверджувати, що вони протистояли несправедливості і капіталістичної системи у міжвоєнний період і післявоєнної комуністичної системи.

Це почуття гордості було основою, на якій базувалася унікальна згуртованість румунських шахтарів. Говорячи безвідносно до методів, якими досягали своїх цілей румунські шахтарі, слід констатувати продемонстровану ними потужну ідентичність. Вона відчувається і в самоідентифікації та самоназві шахтарів як "кулак робітничого класу" або "вістря пролетаріату". Примітно, що широко розповсюджене почуття гордості часто перетворювалося в патріотизм [22, р.151].

Однак, на наш погляд, слід уникати бажання ідеалізувати потужність робітників як сегменту громадянського суспільства в Румунії в транзитний період. Спотвореність формування цієї ідентичності призвела до аморфності принципів шахтарського руху. У 1991 р. та сама ідентичність "кулака робітничого класу" була кинута як виклик діючій владі. Протест розпочався з відмови прем'єр- міністра прибути до міста Петросані на переговори з шахтарями. Керівник профспілки шахтарів Мі- рон Козма виступив з погрозою повалення президента і прем'єр-міністра, якщо вони не будуть вирішувати питання шахтарів. Ці погрози набули розголосу, коли шахтарі прибули до Бухареста в робочому одязі, з інструментами. Примітно, що рішучі вимоги страйкуючих в результаті були задоволені [22, с.133].

Важливою особливістю, що відрізняє український робітничий рух від польського, є той факт, що він не охопив широке коло галузей, а розгортався переважно у шахтарському середовищі. Як відомо, під знаменами польської "Солідарності" страйкували в різний час робітники сталеливарних заводів, судноверфей, залізниць, інших газузей.

На перший погляд, таке звуження соціальної бази робітничого руху до однієї сфери можна розглядати як гальмівний чинник української опозиційної боротьби. Однак при компаративному погляді можна дійти висновку, що цей фактор відповідає світовим "стандартам": в усьому світі шахтарі є найбільш активною групою в робітничому русі.

Як влучно позначив С. Кроуел, є "дійсно дещо унікальне в трудовому процесі у вугільній промисловості, з її небезпечною підземною роботою; і це дуже ймовірно сприяє професійній гордості й солідарності" [11, р.604].

Серед спільних причин, що зумовлюють посилену роль шахтарів у суспільних виступах, науковці виділяють особливості становища цієї соціально-професійної групи: важкі умови праці; технологічна необхідність тісного зв'язку робітників, що призводить до зміцнення солідарності; стабільність соціальної групи, що багато в чому формується за рахунок мешканців шахтарських регіонів, які складаються з компактних і гомогенних поселенських спільнот [45, с.58].

В Україні шахтарі серед всіх категорій індустріальних робітників були найбільш високооплачу- ваними. Вони одержували заробітну плату майже вдвічі більшу, ніж, скажімо, середній сталеливарник. Разом з тим при значній заробітній платні шахтарі не мали таких соціальних пільг, як,