По-друге, український випадок робітничого і профспілкового руху свідчить про проблеми консолідації між робітниками та іншими соціальними групами, зокрема інтелігенцією. В українських умовах характерним було традиційне для радянської доби відчуження між робітниками і інтелігенцією. В інтелігенції укорінився стереотип недооцінки роді робітництва в українській історії і в сучасний період розбудови держави [52, с.98]. З іншого боку, ставлення робітників до інтелігенції також не відрізнялося позитивом.

У системах радянського зразка робітники типово ображалися на зарозумілість і привілеї інтелігенції, в той час як особи, що зайняті розумовою працею, найчастіше не довіряють політиці, яку проводять робітники [53, р.39]. Комуністична влада використовувала таку недовіру у своїх спробах придушити будь-який прояв об'єднаної опозиції.

Питання взаємовідносин інтелігенції і робітництва виводить нас на не менш важливу в конкретно-історичній ситуації проблему взаємовідносин між робітничим і національно-демократичним рухом.

Робітничий рух, так само як релігійний чи екологічний, виступає в контексті опозиційної боротьби водночас у двох іпостасях: її суб'єктом і об'єктом.

З одного боку, прояви опозиційності щодо існуючої влади містяться в самих виступах робітників. На цих узагальненнях ми зосереджували нашу увагу вище. З іншого боку, робітники виступали об'єктом дії з боку націонал-демократичних сил, які прагнули, за різними оцінками, використати потенціал робітничої непокори у власних цілях чи об'єднати зусилля у боротьбі проти тоталітарної системи. Останнє твердження виводить нас на розуміння суб'єкт-суб'єктних відносин.

В історичній літературі можна зустріти наступну оцінку відносин між українським шахтарським і націонал-демократичним рухом. "Зі страйків шахтарів прагнули отримати політичну вигоду для себе і представники республіканської опозиції - передусім Рух. Більшість донеччан не розуміли ані Руху, ані його позиції. Лідери шахтарів стримано ставилися до національних закликів Руху, особливо що стосується мовного питання", - вказує 3. Г. Лихолобова [54, с.232-233]. Г. Куромія зазначає, що 1990 р. лідери Руху стали називати шахтарів "ковбасоїдами": один шахтар колись сказав, що "нам однаково, якою мовою говорити, аби була ковбаса" [41, с.472].

Констатуючи існування серйозних проблем між представниками шахтарських колективів і демократичним табором в Україні, схильні вважати, що вищенаведені оцінки є перебільшеними. Аналіз самвидавської преси 1989-1991 pp. засвідчує чимало прикладів конструктивних контактів між робітниками і опозиційними демократичними організаціями.

Так, на мітингах у Донбасі 11 липня 1990 р., за інформацією газети "Оглядач", не було жодного червоного прапора, лише жовто-блакитні. Протягом тридцятигодинного мітингу у Донецьку у виступах шахтарів і представників інших галузей промисловості рефреном звучало: "КПСС - мертва", "КПСС - не робітнича партія". Трудящі тримали гасла: "Комуністична система перешкоджає прогресові і добробутові народу", "Ленінізм - утопія мракобісів", "КПСС, поверни награбоване народові" [55].

На прес-конференції напередодні Всеукраїнських зборів РУХу 24 жовтня 1990 р. представники шахтарів Донеччини одностайно говорили про те, що підтримують Рух, що ніяких особливих розбіжностей між програмою Руху і вимогами шахтарів немає. Взаємодія руху робітничого і руху національно-визвольного цілком реальна [56].

До того ж, як свідчить звіт мандатної комісії II з'їзду Руху (жовтень 1990 p.), серед делегатів кваліфіковані робітники складали 17,01% - це другий показник після інженерно-технічних працівників (19,55%) [57].

Примітно, що серед заяв, які розглядались про прийом у Товариство української мови ім. Тараса Шевченка на Донеччині, перші були від гірничого майстра шахти ім. В. І. Леніна виробничого об'єднання "Макіїввугілля" Ж. Мусієздова і доменщика Макіївського металургійного комбінату ім. Кірова В. Москальова. Вже 9 квітня 1989 р. заяву про реєстрацію первинного осередку ДТУМ було подано від групи працівників шахги "Мушкетівська" (3 особи), 19 березня - від 6 осіб шахти ім. О. Засядька [58, с.4].

Наведені факти свідчать, що в українських умовах існували реальні можливості для консолідованої опозиційної боротьби. Як зазначав А. Русначенко, "лідери національно-демократичних сил мали кращий доступ і вплив на владні структури в Києві, ніж представники робітництва. Народно- демократичному рухові теж потрібно було спертися на робітничі верстви, що мали найширшу соціальну базу та власну політичну структуру. Для Руху, УРП це було особливо важливо, оскільки на Сході вони не мали реального впливу. Але ґрунт для їхньої діяльності там був: хоч денаціоналізація в Донбасі досягла особливих успіхів, але ж більше половини місцевого населення - українці, що жили там здавна чи переселилися в останні десятиліття" [2, с.43].

Яскравим прикладом практичної підтримки демократичних ідей з боку українського робітництва стала їхня солідарність зі "студентською революцією на граніті". Кульмінаційним епізодом останньої став перехід на бік українських студентів робітників найбільшого в Києві заводу "Арсенал". Самі більшовики ретельно створювали цьому заводу славу флагмана київського пролетаріату, незаперечного авторитету в суспільно-політичному житті. Слово "арсенальців" було завжди козирною картою в руках компартійних пропагандистів, і слово це завжди було антинаціональне й пробільшови- цьке [59, с.79]. Як зазначає Б. Кравченко, саме робітники схилили чашу ваг на бік перемоги студентів [Цит. за: 12, р.47].

Під час Установчого з'їзду Всеукраїнського об'єднання страйкових комітетів (ВОСК) голова Спілки українських студентів В. Чемерис висловив впевненість в тому, що "все міцнішатиме взаємодія робітничого і студентського руху, яка допомогла звільнитися від комуністичної чуми вже не одному народу