Вищенаведені факти набувають більшого значення, коли їх яскраво відтіняє порівняння з румунським прикладом. Студенти цієї країни після повалення режиму Чаушеску і приходу до влади неокомуністів на чолі з Іоном Ілієску стали кістяком вуличних акцій протесту на чолі антикомуністичної опозиції. Натомість шахтарі басейну Жиу виявилися по інший бік барикад. Вони, зреагувавши на заклик І. Ілієску, вчинили насилля проти молоді, вступивши у криваві сутички.

Суттєвою причиною, що унеможливила реалізувати спільний потенціал робітників та інтелігенції в українських умовах вбачаємо в штучно створеному прокомуністичними силами конфлікті на регіональній основі. У зверненні Секретаріату УРП та Секретаріату РУХу, опублікованого 1990 р. у "самвидавській" газеті "Оглядач" зазначалося:"... намагання КПСС, ідеологів її великодержавництва протиставити, ба навіть відірвати Донеччину від України. ...Саме в такому контексті треба розуміти анексіоністські ідейкі донецької "автономії", та небажання переходити на республіканський час. Надто знайомий ще з громадянської війни прийом - розділення завойованого краю на шматки. Досить згадати знамените ленінське: "по мере продвижения наших войск (на Украину) создавайте повсюду областные правительства. Это лишает наших противников возможности толковать продвижение как оккупацию". Згадайте створення більшовиками з метою розколу українського робітництва Донецько-Криворізьку республіку... З нею було зразу ж покінчено, коли внаслідок спровокованого розколу була встановлена єдина більшовицька влада. Не допустіть подібної провокації сьогодні" [60].

Гостро відчуваючи цю проблему, В. Чорновіл 22 жовтня 1989 р. у неоголошеному виступі на мітингу Руху у Києві зазначав: "Настав час організованому робітництву Донбасу і Галичини простягнути одне одному руки і об'єднати зусилля. Тоді за ними піде вся Україна, тоді зможе постати наша українська "Солідарність"- дійсна, а не бутафорна противага партійно-бюрократичному апаратові. Я думаю, що голова Львівського обласного страйкового комітету Віктор Фурманов, росіянин, що розмовляє українською мовою, знайде спільну мову з лідером страйкового руху в Донбасі, яким може бути Петренко чи Іваненко, що розмовляє російською мово. І спеціального пункту про «мову міжнаціональних стосунків» для їхньої робітничої солідарності виробляти не потрібно" [61, с.8].

Натомість унікальний випадок поєднання зусиль інтелігенції та робітників у боротьбі проти тоталітарної влади продемонструвала Польща. У становленні "Солідарності" широка участь представників творчих кіл, науки й культури зближала її з інтелектуальним рухом, плином суспільної думки. Про це більш ніж красномовно свідчать наступні факти: на 1 з'їзді "Солідарності" у жовтні 1981 р. з 892 делегатів 74,6% представляли інтелігенцію [62, с.74].

У Польщі інтелігенція завжди користувалася повагою й авторитетом у суспільстві, а її месіансько-романтична традиція відігравати роль національного лідера - елемент самосвідомості поляків. Історично будь-які нові політичні ідеї незмінно пропускалися через оцінний "фільтр" національної інтелігенції.

Незважаючи на те, що робітники становили значно більшу численну частину союзу "Солідарність", кількість високоосвічених осіб, що займалися розумовою працею, істотно перевищувала їхнє число в складі керівництва руху. І навгть якщо такі робітники, як Лех Валенса, Збігнев Буяк, були присутні в складі керівництва, вони залежали від таких консультантів із числа осіб розумової праці, як Мічнік, Яцек Куронь, Тадеуш Мазовецький й Броніслав Геремек. Звичайно, це був рух робітників, заснований на досвіді робітничого класу в Гданську, Щецині, Сілезії й інших промислових центрах, але на нього також впливали дисиденти з інтелігенції, які висували ідею про боротьбу громадянського суспільства проти держави, а також більш широкі прошарки інтелігенції, які проголошували ідею про представників інтелектуальної праці в політичній сфері [53, с.40].

У Заяві спілки польських письменників Варшави від 9 вересня 1980 р. зазначалося з цього приводу: "Спілка польських письменників висловлює визнання, вдячність і подив польським робітникам, а зокрема робітникам Узбережжя, представленими Міжзаводським и страйковими комітетами в Гданську і Щеціні за те, що вони вчинили для спільного добра... Ми боролися і будемо боротися за піднесення рівня і властиве розуміння культури в польському суспільному житті..., за її вільний розвиток, відповідний до потреб суспільства; за безперешкодний перебіг інформації, а також поглядів і оцінок; за підбір компетентних, здатних до управління і чесних людей на посади організаторів і координаторів культурного життя країни; за відновлення присутності у публічному житті... тих творів і тих письменників, які були з нього виключені..., якнайшвидшого подолання катастрофічного стану виробництва книжок, що викликає їх хронічний брак на ринку" [63, с.114-116].

Усвідомлюючи важливість основи, що складалась із представників робітничого класу, люди, що займалися розумовою працею, завжди намагалися будувати плани, які не суперечили б егалітарним поглядам робітників. Наприклад, формулювання проекту самоврядування обґрунтовувалася не тільки економічною необхідністю або ефективністю, як це відбулося б при одноособовому рішенні інженерів, але також і демократичними аспектами [53, с.40].

Найбільший ступінь конфлікту між робітниками і інтелігенцією продемонструвала Румунія. Серія страйків 1990 р. супроводжувалася такими гаслами шахтарів, спрямованими проти інтелігенції, як"ІЧоі muncim, nu gandim!" ("Ми працюємо, а не думаємо") [21, р.84], що є свідченням розколу між двома соціальними групами.

Повертаючись до порівняння українського і польського варіантів профспілкового руху, слід визнати, що окремий фактор відмінностей полягає в тому, що в Україні аж до самого кінця 80-х років модель радянських профспілок явно домінувала в суспільному сприйнятті. Це не є дивним, адже альтернативні ідеї щодо профспілкового руху або замовчувалися, або паплюжилися. Одним з