О. В. Колесник

МОНАСТИРІ ПОЛТАВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ЧАСОПИСУ "ПОЛТАВСКИЕ ЕПАРХИАЛЬНЫЕ ВЕДОМОСТИ")

Упродовж останніх років в Україні зріс інтерес до релігії. Сьогодні по-новому розкривається історія нашого суспільства, з нових методологічних позицій оцінюється подієва історія, відроджуються забуті або невідомі імена українських діячів. Відбувається переосмислення ролі монастирів та їх служителів у житті суспільства і вітчизняній історії. На противагу ще донедавна пануючим стереотипам про культурну малозначущість православно-церковної традиції нині утверджується думка про її важливість для підтримання спадкоємності розвитку української культури, для збереження миру і злагоди у суспільстві. Протягом всього соціально-культурного процесу розвитку нашої держави одним з основних чинників формування національної еліти виступило духовенство. Адже чернецтво не тільки подавало зразки вірного служіння ідеї, але і стало консолідуючим фактором національної стабільності. Ним збережена національна релігійна традиція, і про це варто згадати, зважаючи на сучасні міжконфесійні протиріччя та розкол суспільства. У той же час монастир, як суспільний інститут, змушений виступати як діяльна соціальна сила в складних політичних колізіях вітчизняної історії. Така активна позиція допомагала православному чернецтву зберігати контроль не тільки над духовно-культурною, але і суспільно-політичною ідеологією свого часу.

Цінним джерелом інформації про історію православної церкви, релігійного життя України є матеріали періодичних православних видань. Серед них можна назвати "Полтавские Епархиальные Ведомости". Однак на сьогоднішній день ці джерела є малодослідженими.

У даній статті авторка ставить за мету подати статистично-узагальнюючу характеристику структури монастирів Полтавської єпархії за часописом "Полтавские Епархиальные Ведомости". Дана мета реалізується через низку завдань: виявити наявні публікації про монастирі Полтавської єпархії; встановити хронологію їх написання, авторство публікацій; систематизувати виявлену інформацію; визначити повноту та вичерпність наявних джерел; виявити особливості духовних традицій монастирів; вивчити історико-культурний фон і соціальні аспекти формування духовної культури Полтавського регіону; розкрити роль монастирів у суспільному й культурному житті регіону; визначити місце монастирів у становленні православної церкви.

Серед дослідників, які вивчали історію монастирів України, варто назвати митрополита Іларіона (Огієнко), В. Зибковця, М.В. Яременка, С.М. Горіна, М.А. Абдуллаєву, А. Єфимова, І.М. Акименко, О.О. Смоліну. Однак історія монастирів Полтавщини лише опосередковано знайшла висвітлення у працях О. Грановського, В.Н. Жук та О.П. Єрмака. Разом із тим публікації з даної проблеми в "Полтавских Епархиальных Відомостях" не були предметом спеціального дослідження науковців.

Особливістю джерельної бази є дослідження публікацій окремого видання - "Полтавских Епархиальных Відомостей". При аналізі матеріалів слід зважити на їх дещо тенденційний характер, обумовлений специфікою джерела. При цитуванні збережено стилістичні та граматичні особливості документу, збережено літеру „ъ" (твердий знак) в кінці слів після приголосних, лише замінено літеру „ять" на сучасне російське „е".

У аналізованому джерелі монастирям було присвячено кілька як загальних, так і конкретних праць. Останні умовно можна поділити на джерела біографічного характеру, джерела описового характеру, які стосуються конкретного монастиря, матеріали стосовно одного з напрямів діяльності обителі та безпосередньо оригінали документів (жалувані грамоти монастирям [1, с. 167-182] та грузинське Євангеліє [2, с. 298-302]). До загальних можна віднести наступні: "Материалы для истории монастырей Полтавской епархии в ХУЛ и ХУШ столетиях" [3, с. 907-911], "Описание монастырей Полтавской епархии" [4, с. 101-102] та „Упразненные и прекратившіе свое существованіе православные монастыри въ пределахъ нынешней Полтавской епархіи" [5, с. 788-800].

Часопис повідомляє, що у ХУІІ і ХУІІІ століттях у межах Полтавської єпархії існувало двадцять монастирів, але автор, вірогідно, помилився, бо нижче він вказує, що в Полтавській єпархії на той час діяв 21 монастир. Але за підрахунками автора, дана стаття називає 22 монастиря, до складу яких включено 6 пустиней та скитів. З них Миколаївський Красногорський Гадяцький було засновано ще у ХУ столітті. Пізніше у ХУІІ столітті виникли такі чоловічі монастирі: Троїцький Густинський Прилуцький; приписаний до нього Ризоположенський Дейманівський скит (с. Дейманівка Прилуцького повіту); Преображенський Мгарський Лубенський; приписаний до нього Онуфріївський Слєпородський; приписаний до того ж Мгарського монастиря Красногорський святого Архістратига скит (за 8 верст (верста - 1066,8 м) від Мгарського монастиря); Преображенський Скельський (між містечками Куземіном і Грунью, Зінківського повіту); Михайлівський Сорочинський; Хрестовоздвиженський Полтавський; Успінський Нехворощанський; Преображенський Красногорівський Золотоношський. Тоді ж виникли і жіночі монастирі: Покровський Підгірський

Ладинський (с. Ладине Прилуцького повіту); Преображенський (з 1887 р. Троїцький) Великобудищанський (біля м. Великі Будища Зінківського повіту); Покровський Полтавський, пізніше (з 1721 р.) Покровський Пушкарівський, який пізніше було перейменовано (з 1762 р.) у Вознесенський Пушкарівський (поблизу Полтави). У кінці ХУІІ і на початку ХУІІІ століття виникли Преображенський скит, приписаний до Миколаївського Гадяцького (за 10 верст від Гадяча); Варваринська Буланівська пустинь, яка ще називалася Болемівським скитом (за 7 верст від Полтави); Трьохсвятительська Ольшанська пустинь (недалеко від Буланівської). Обидві пустині були приписаними до Хрестовоздвиженського монастиря. У ХУІІІ столітті було засновано такі монастирі: чоловічі - Вознесенський Переяславський; Михайлівський Переяславський; Преображенський Сокольський (м. Соколка Кобеляцького повіту); жіночі - Успінський Бистрицький (за одну версту від села Плішивець Гадяцького повіту); Благовіщенський Коробовський (с. Коробовка Золотоношського повіту), який згодом було переведено до Золотоноші [3, с. 907-911]. Дані відомості дають підстави стверджувати, що у кінці ХУІІ століття спостерігається активний розвиток монашества і постійне збільшення кількості монастирів. Але ця тенденція зберігається до середини ХІХ століття.

Цікавий і до деякої міри спірний