У 1862 р. П. Куліш виступає з публіцистичною статтею "Украинофилам" [9], де гостро критикує народницьку ідеологію за її обмеженість. Він наголошував, що романтизоване ставлення до селянства призведе не тільки до теоретичних, але й до практичних помилок. По-перше, Куліш вважав неприпустимим, що народники вимагають від письменників, поетів писати лише про селянство. "Фатальна крайність! - писав Куліш. - Вона була причиною односторонності розвитку наших літературних талантів, безплідної та малокорисної діяльності наших енергійних людей, ізольованості нашої громади народолюбців" [9.-С.425]. Він риторично запитував: "Література, яка зображує лише одну сторону життя - та ще при цьому в ідеальному її розумінні - йде вірним шляхом до подальшого свого розвитку?" [9.-С.426]. Звичайно, вимога писати лише про селянське життя сковувала творчу свободу й обмежувала інтелектуальні обрії української літератури, та й взагалі культури. Стаття "Украинофилам" - це своєрідний бунт Куліша, який вимагав право бути вільним інтелектуалом, творити національну культуру, орієнтовану на кращі світові зразки, а не бути "ідеологом голоти". "Поет, як індивідуальність, наділена в вищій мірі почуттям свободи, може і повинен вириватися за межі зачарованого кола, накресленого для нього оточуючими" [9.-С.430], - писав Куліш. Мало того, що народницька ідеологія вела до певного зниження стандартів українського інтелектуального життя, концентруючи всю увагу на житті селянства, вона обмежувала потенційну соціальну базу українського національного руху, що тільки розгортався. Ідеологи народництва ніби не розуміли, що нормальне функціонування будь-якої нації неможливе без власного "експлуататорського класу". П.О. Куліш писав, що якби не "крайнощі народолюбців", то стан панів, або як би ми його не назвали, позначив би свою здатність до участі у національному нашому відродженні набагато виразніше" [9.-С.427]. Критика П.О. Кулішем практичної площини народницької ідеології була вельми конструктивною, адже "народолюбці" відштовхували від української справи поміщиків, чиновників, і, таким чином, не могли скористатися їхнім економічним впливом, політичними зв'язками та адміністративним досвідом.

Що ж до того, як розумів П.О. Куліш "етнографічну націю", то можемо припустити, що його уявлення принципово не відрізнялися від тих, що побутують зараз в західноєвропейській традиції по відношенню до "етнічної групи" [10;11;12]. Тобто "етнографічна нація" за П.О. Кулішем - це група населення, яка має певні спільні риси у побуті, розмовляє на споріднених діалектах однієї мови, має слабко виражену національну свідомість.

П. О. Куліш мислив "етнографічну націю" як фундамент для формування "політичної", перша, внаслідок націотворчої діяльності еліти, неодмінно виростає з другої. Отже, П. О. Куліш був близьким до деяких сучасних концепцій формування націй, які наголошують на виключній ролі діяльності еліт у формуванні націй [12].

Стаття Куліша залишалася без відгуку в українському суспільстві. У чому ж причина? Напевно, що не в стилі, не гострих, некоректних висловах, незугарних нотках П. Куліша: їх не було в цій статті, вони з'явилися пізніше.

Причина полягала в іншому. Критика народницької ідеології Кулішем була спрямована в саме серце новітньої української ідеології - у її козацький міф. Доводячи згубність козацьких рухів для розвитку культури, а в перспективі і для відбудови української державності, Куліш намагався створити нову ідеологію, в серцевині якої знаходилася державницька традиція Київської Русі. Звернення П. Куліша до державницької традиції Київської Русі було не випадковим. У примітці до поеми "Куліш у пеклі" він писав: "Отечество наше - древня Русь Київська, родоначальниця Русі Московської, так як староруська мова родоначальниця мови й письменності - спершу польської, а потім і московської" [13.-С.658].

П. Куліш постійно апелював до "слави древньої" княжих часів, він шукав основу національному відродженню у княжій добі. В уявленні П. Куліша державотворча традиція і культурна спадщина Київської Русі - то надійна основа для повноправного національного відродження Старої Русі (України), здобуття нею рівноправного становища серед сусідів, окультурення її і виходу на простори світової цивілізації: "І вклонимось чолом великославним, / і зробимось в Слов'янстві рівноправним народом, як бували в оний час" [14.-С.545].

Символічними взірцями для майбутніх творців української держави П. Куліш зобразив не тільки давньокиївських князів ("Олегів, Ігорів, Мстиславів, Братиславів"), але і російських царів - Петра I і Катерину II. Як вважав Є. Маланюк: "Всі ті імена - то символи.. , псевдоніми державотворчих факторів. Уживаючи тих "символів", Куліш мав на меті ясніше, докладніше показати землякам, що то є державність, розкрити зміст цього давно забутого "українством" поняття" [15.-С.116].

Про те, що в Кулішевих поезіях ідеалізовані образи Петра і Катерини спроектовані на дійсність XIX ст. і перетворені на символічні чинники українського державотворення, свідчать афористичні висловлення у віршах "Гімн єдиному цареві", "Петро да Катерина", "Двоє предків". Звертаючись до української інтелігенції, яка, на його думку, повинна перейняти від "просвічених монархів" естафету державотворення, поет відзначив: "Тепер ми всі царі, що землю осягли. / Під вічне скипетро науки да культури... / Смиряймо мужиків і можновладців диких: / Бо предки нам свій ум державний завіщали" [16.-С.416].

А в "Гімні єдиному цареві" Куліш виразив свою віру в те,