Не відчуваючи адекватної реакції з боку громадськості на свої зусилля, П. Куліш не зупиняється перед інтелектуальною провокацією, змінюється тон Кулішевих творів. Замість зваженості приходить роздратованість, некоректність: творчість Шевченка - це "напівп'яна муза", Костомаров - "історик-козакоман". Взявшись розвінчувати козацький міф, Куліш не міг не зачепити фігуру Т. Шевченка, одного з головних творців цього міфу. Це досить точно відзначив І. Франко у своїй рецензії на "Хутірську поезію" П. Куліша [17.-С.161-179]. "Коли Шевченко ридає, - писав Франко, - згадуючи діла незабутні дідів наших, і готов віддати усякого віку половину, щоб їх не забути, д. Куліш попросту плює на ті діла і на всю нашу минувшість" [17.-С.164]. І. Франко дуже болісно реагував на критичне переосмислення П. Кулішем ролі козацтва в історії України. Говорячи про вірш П. Куліша "До рідного народу" (1882 р.), в якому є такі рядки: "Народе без пуття без честі і поваги, / Без правди у завітах предків диких, / Ти, що постав з безумної одваги гірких п'яниць і розбишак великих. ", обурений такими гострими словами, Франко дивується, "як д. Куліш, історик, міг написати таку нісенітницю, що цілий народ міг постати з чиєїсь п'яної одваги" [17.- С.166]. І. Франко чомусь не зважає на особливості жанру, в даному випадку поетичного, не враховує те, що у вірші викладалося не історична концепція, а викладене метафорично, потрібно визнати у досить гострій формі, розуміння Кулішем сучасного йому стану українського народу. Така нещадна, зумисне перебільшена, навіть принизлива національна самохарактеристика була не лише дошкульною констатацією Кулішем його багаторічних спостережень і вражень від співробітництва з українськими колегами, а й спонукала до активної сподвижницької праці на терені національної культури.

Велику увагу приділяв П.О. Куліш проблемам, пов'язаним з функціонуванням української мови.

На початку 60-х років ХІХ ст. активність П.О. Куліша була пов'язана головним чином з виданням щомісячного журналу "Основа". "Основа" отримала гарячий відгук у середовищі української молоді патріотичних переконань [18]. У центрі уваги її публіцистів, насамперед П.О. Куліша, було завдання формулювання особливої української ідентичності, увага до питання про самостійність української мови, до історії українського народу, а також до проблеми національного характеру [19.-С.135].

Прагнення до емансипації мови, до перетворення її з переважно народного діалекту в стандартизовану, розвинуту літературну мову з боку П.О. Куліша не було випадковим. Це було типовою рисою національних рухів в Центральній і Східній Європі [11]. Європейський контекст ХІХ ст. демонстрував, що утвердження єдиної мови "високої культури" було загальною тенденцією і, очевидно, необхідною передумовою консолідації, інтеграції етнічного масиву в націю.

Приклад роботи з утвердження "мови високої культури" - перекладацька діяльність Куліша. Звернення П. Куліша до перекладання зумовлене його переконанням у тому, що тільки через творче засвоєння кращих зразків світової культури український народ може стати врівень із найрозвиненішими народами світу. П. Куліш зробив повний український переклад Біблії, переклав багато творів Шекспіра, Байрона, Ґете, Шіллера, Скотта.

Як не дивно, сам факт перекладів дістав справжню відсіч з боку М. Костомарова [20.- С.223-232]. Він вважав, що "теперішнє становище південноруської мови таке, що на ньому повинно творити, а не перекладати, і взагалі навряд чи доречні переклади письменників, котрих кожний інтелігентний малорус прочитає на російській мові, котра давно вже стала культурною мовою всього південно-руського краю." [20.-С.228]. На цю теорію "общерусского языка", яку використовувала згодом російська адміністрація для придушення українського культурного життя, Куліш відповідає своєю теорією староруської мови. Куліш намагався створити українську літературну мову, як органічний синтез сучасної йому мовної народної стихії та книжної традиції Давньої Русі.

Діяльність П. Куліша проходила в складних умовах становлення і розвитку національної свідомості. В умовах зростання національного руху відбулося розходження Куліша з українським громадянством. Це розходження мало своїм підґрунтям невдоволеність П. Кулішем пануючою народницькою ідеологією, превалюванням "козацького міфу", з одного боку, і не розуміння тодішньою українською елітою справжніх намірів, ідей Куліша - з іншого.

У цілому постать П. Куліша вирізняється на фоні його сучасників самостійністю позиції, а також здатністю її сміливо висловлювати та захищати. Діяльність П. Куліша будила українську суспільну думку, окреслювала нові перспективи українського національного руху. Він пов'язував успіх формування української політичної нації з розширенням та зміцненням соціальної бази українського національного руху, досить реально визначав перешкоди на цьому шляху.

Джерела та література

Дорошенко Д. Пантелеймон Куліш. - Лейпціг, 1922.

Щурат В. Філософічні основи творчості П. Куліша. - Львів, 1922.

Шенрок В. Пантелеймон Александрович Кулиш: Биографический очерк. - К., 1900.

Маковей О. Панько Олелькович Куліш. - Львів, 1900.

Петров В. Пантелеймон Куліш у п'ятдесяті роки: Життя. Ідеологія. творчість. - К., 1929.

Нахлік Є. Нація - література - державність: погляд П. Куліша // Пантелеймон Куліш: Матеріали наукової конференції. - К., 1994.

Листи П. Куліша до М. Білозерського. - К.; Львів, 2001.

Письма П.А. Кулиша к С.Т. Аксакову // Русская старина. - 1904. - №3.

Кулиш П. Украинофилам // Пам'ятки суспільної думки України XVnI-XIX ст. - Дніпропетровськ, 1996.

Армстронг А. Нації до націоналізму // Націоналізм: Антологія. - К., 2000.

Андерсон Б. Уявлені