О. С. Любанська

СТАРООБРЯДЦІ ТА ЕТНОКУЛЬТУРНІ ПРОЦЕСИ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ (КІНЕЦЬ XVIII - ПЕРША ПОЛОВИНА ХІХ СТ.)

В умовах колонізаційних процесів кінця XVIII - першої половини ХІХ ст. на півдні України склад місцевого населення постійно поповнювався представниками багатьох етнічних груп та конфесій. Окрему групу переселенців становили російські старообрядці, які емігрували внаслідок протесту проти церковної реформи патріарха Нікона, а також проти кріпосницького гніту. До основних відмінностей між офіційною пореформеною православною церквою та старообрядництвом можна віднести:

використання «харатейних» книг замість новостворених та відредагованих; двоперстя замість нововведеного триперстя; почитання хреста, складеного з трьох частин, а не з двох; вживання імені Ісус замість Іісус; значні відмінності у формулюванні символу віри та у богослужебних чинах [1, с.188-189]. Старовіри стверджували, що саме вони зберігають істинне православ'я, а візантійський варіант, який взяв за зразок Нікон, суттєво змінився та зазнав значних впливів з боку католицького та турецького світів [2, с.1].

У міру того як у Великоросії політика роз'яснень, умовлянь, викривань щодо прихильників доніконовської православної церкви виявляла свою безрезультатність і змінювалася політикою переслідувань, гонінь, репресій з боку держави та Синоду, ширилася міграція старообрядників-утікачів на окраїни держави [3, с.321]. Частина їх селилася в Україні, у тому числі і на Півдні (зокрема, поселення на Нікопольщині) [4, с.247].

Відповідно до цього окремим проблемним питанням постає етнокультурна взаємодія закритих старовірських общин з іншими етнічними та конфесійними групами Півдня України. Мета даної розвідки - дослідити саме цей аспект перебування старообрядців у цьому регіоні.

Серед останніх досліджень із цієї проблематики, на які спирається автор, можна назвати праці І.Лимана [4; 5] стосовно православної церкви на Півдні України, статтю Т.Сапожнікової [6] про історію створення та існування Нікольського старовірського монастиря, розвідку Н.Петрової [7] стосовно весільної обрядовості розкольників краю тощо. Однак, безпосередньо під таким кутом перебування старовірів на Півдні України наразі не досліджувалось.

Однією з головних умов переселення до регіону представників інших релігій було збереження їхньої релігійної приналежності. Офіційна православна церква в даній ситуації була змушена погоджуватися з політикою світською. У зв' язку з етнічно-релігійною строкатістю краю до завдань церкви належало запобігання поширенню негативного впливу на своїх парафіян з боку іновірців і переходу православних до інших конфесій; сприяння наверненню іновірців на православ'я (його офіційний варіант, оскільки старовіри фактично також є православними). Разом з тим, впроваджувати подібні заходи слід було обережно, оскільки будь-які необачні чи радикальні дії могли відлякати тих, хто мав намір переселитися до регіону або навіть спричинити повернення на батьківщину тих, хто вже прибув сюди.

Місцеве українське населення ставилося до старообрядців терпимо. Старообрядницькі громади фактично існували ізольовано, складалися, як свідчать документи місцевої адміністрації, виключно з росіян-переселенців, для яких відокремленість від українського оточення мала принциповий характер і була гарантом збереження релігійних переконань, способу життя, обрядів тощо. Таким чином вони намагалися протистояти глобалізації та повній асиміляції, шукали шляхи для збереження самоідентифікації та розвитку власної етнокультури. Саме міркування самозбереження й визначали релігійну поведінку старообрядців стосовно православного оточення: вони не робили спроб розширити коло своїх прихильників за рахунок українських неофітів з різних причин, у тому числі через побоювання втратити терпиме до себе ставлення [3, с.322].

Однак, незважаючи на ізольованість старовірських громад, абсолютно природнім процесом були певні взаємовпливи між старообрядцями та місцевим населенням. Проживаючи довгий час на одних територіях, вони не могли не впливати один на одного. Сприятливою обставиною для цього було те, що старовіри селилися не лише в окремих (часто закритих від зовнішнього світу) слободах, але й серед православного населення. Особливо це стосується міст, які завжди були, є і будуть полікультурними утвореннями з великим відсотком міжетнічних та міжконфесійних взаємин [4, с.248].

Етнокультурній взаємодії старовірів з місцевим населенням певною мірою сприяли змішані шлюби. Це не було поширеним явищем, оскільки при укладанні шлюбу згідно із звичаями старообрядці суворо дотримувались ендогамності. Вони одружувалися виключно серед своїх - тобто згідно з волею батьків та власними почуттями обирали шлюбного партнера серед старовірів свого населеного пункту або сусідніх селищ. Вік укладання шлюбу для дівчат становив в середньому 16-20 років. Після 20-25 років їх вважали вже старими і тоді вони брали шлюб з українцями або представниками інших етносів з місцевого населення. В такому випадку іновірців обов'язково мировали (церковна обрядодія). Хлопці- старовіри також інколи одружувалися з українками чи росіянками. Однак загальний відсоток змішаних шлюбів був незначний [7, с.200].

Окремим аспектом взаємодії росіян-старовірів та місцевого населення були відносини старообрядницьких священиків з представниками офіційної православної церкви. Православна ієрархія була фактично позбавлена права втручатися у внутрішньоконфесійні справи розкольницької групи переселенців. Старообрядницькі священики користувалися цим моментом та інколи переходили межі дозволеного. У 1812 році протоієрей купецької Різдва Богородиці церкви міста Миколаєва Даміан Варницький скаржився на розкольницького попа: «Оскільки той поп Іванов багато церкви нашої парафіян хлопців і дівчат перевінчав і всіх їх через шлюби від церкви нашої відлучив, то я, уявляючи, що вони раніше були мої парафіяни, ходили завжди в церкву і слухали в ній з благоговінням читання і спів церковний, сповідались і прилучались тайн божих, служителями її але і самою святинею нехтують, хають її і злословлять, серцем