Старообрядці Південної України не являли собою єдину групу з однаковими поглядами на характер взаємодії з офіційною церквою. Вони фактично розділилися на два табори: одні свідомо ізолювалися від будь-яких відносин з синодальними структурами, а інші прагнули до того, щоб старообрядницькі священики визнавали ієрархи «панівної» церкви. Перші прояви подібних компромісів виникли саме на півдні України.

Таким компромісом стало єдино вір'я. Вперше про це заговорили старообрядці слободи Знаменка Єлісаветградського повіту. Вони звернулися до архієпископа Євгенія (Булгаріса) з проханням дозволити побудувати церкву, обрати священика з власного середовища та використовувати стародруки. Він начебто погодився, однак зажадав того, щоб старовіри зреклися розколу й перейшли до офіційного православ'я. Розкольники на це не зважились і справа затягнулася. Перша спроба прийти до єдиновір'я нічим так і не завершилася [8, с.142].

6 серпня 1779 року місце Булгаріса зайняв архієпископ словенський Нікіфор (Феотокі). Старовіри сл. Знаменка звернулися і до нього з тим самим проханням. Однак на цей раз вони «от всего сердца и от всей души отрицались всех раскольнических толков и признавали греческую церковь истинною, вселенскою, католическою и апостольскою церковиею, все ея догматы, таинства и обряды - согласными слову Божию, преданиям св. апостолов и седми вселенских соборов и находящихся вне греко-российской церкви - заблуждающимися», а зберегти старі обряди та книги вони просили лише «ради немощнейших и недостаточно разсудительных» [9, с.782].

Результатом цього компромісу стало приєднання в 1780 році на підставі єдино вір'я пр. Нікіфором (Феотокі) розкольників сл. Знаменка до православної церкви. Він зробив це самостійно, без будь-якої домовленості з Синодом і тому спочатку цей вчинок викликав невдоволення з боку духовної адміністрації. Однак через певний час єдиновір'я в сл. Знаменка було визнано офіційно і з боку духовної, і з боку світської влади [8, с.138].

Дізнавшись про цю ситуацію, близько півтори тисячі старовірів офіційно звернулися в 1783 році до Синоду із проханням створити в складі православної церкви автономну церкву з власним архієреєм, тобто мова йшла про певну унію між старовірами та офіційною церквою. Задовольнили це прохання частково: архієрея не дозволили мати, однак улаштували Корсунський монастир, який мав діяти на єдиновірських засадах [5, с.54].

Єдиновір'я поступово поширювалось. Царювання Павла І сприяло цьому процесу. У 1798 році він дозволив Синоду створювати єдиновірські парафії без доповіді імператору. 27 жовтня 1800 року монарх затвердив складені Платоном, митрополитом Московським «Пункти або правила єдино вір'я» [7, с.1]. Ця дата офіційно і вважається днем народження єдиновір'я на теренах Російської імперії.

Однак єдиновір'я не було остаточним варіантом розв'язання релігійних конфліктів між пануючою церквою та старовір'ям. Воно виконувало функції виключно проміжного етапу на шляху тотального переходу старовірів до офіційного православ'я. Яскравим прикладом цього була ситуація з старообрядницькими та єдиновірськими релігійними спорудами. Зокрема, на православний було перетворено Корсунський єдиновірський монастир. Нікольський старовірський монастир, що знаходився під Ізмаїлом, проіснував з 1812 по 1829 рр. і за цей час ставлення до розкольників з боку уряду кардинально змінилося. Монастир, який було зведено за лояльної релігійної політики Олександра І, припинив своє існування за Миколи І [6, с.242]. Таким чином, новий імператор сприяв погіршенню становища старообрядців і паралельно з цим поліпшував матеріальний стан єдиновірського духовенства [5, с.54]. Така політика мала сприяти наверненню розкольників до єдино вір'я.

Все вищенаведене доводить лише те, що становище старовірів у державі загалом та на півдні України зокрема було невизначеним. Урядова політика постійно змінювалась, а це в свою чергу призводило до того, що старообрядці змушені були свідомо зберігати та захищати власну віру, культуру, особливості побуту. Саме через постійні гоніння з боку влади вони мешкали закритими, відокремленими громадами, що зводило відсоток етнокультурних взаємин з місцевим населенням до мінімального.

Наостанок слід додати, що етнокультурні взаємини старовірів з місцевим населенням Півдня України в кінці XVIII - першій половині ХІХ ст. є лише окремим аспектом в історії розкольницьких громад даного регіону. Сама ж історія старообрядництва на південноукраїнських землях у вищезгаданий період є темою ґрунтовного дослідження, створення якого наразі триває.

Джерела та література

Никольский Н.М. История русской церкви. - Минск, 1990.

Петров С.П. Русские староверы и этнокультурные процессы в странах и регионах на современном этапе // http://www.starover.kiev.ua

Історія релігії в Україні: У 10 т. - Т. 3: Православ'я в Україні / За ред. А.Колодного, В.Климова. - К., 1999.

Лиман І. Парафіяльне духовенство і єпархіальне керівництво півдня України в ставленні до старообрядців (остання чверть XVIII - перша чверть ХІХ ст.) // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - Т. 6. - К., 2001.

Лиман 1.1. Регулювання взаємин адептів офіційної церкви зі старообрядцями та сектантами на півдні України (остання чверть XVIII - середина ХіХ ст.) // Література та культура Полісся. - Вип. 27. Регіональна історія та культура в українському та східноєвропейському контексті. - Ніжин, 2004.

Сапожникова Т.Д. Из истории создания и ликвидации Никольского старообрядческого монастыря в Придунавье // Записки