О. О. Мельник, Н. І. Мельник

РУЙНАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ БОЛГАР В УКРАЇНІ (30-ті рр. ХХ століття)

Державне відродження України та її подальший розвиток посилює інтерес сучасних науковців та політиків щодо засобів та шляхів розв'язання проблем відносин між владою та національними меншинами, які залишилися у спадок нашій державі від попередників. Історичне дослідження цих питань дозволить визначити характер, зміст і наслідки національної політики правлячої партії у 20-30-х рр. ХХ століття на прикладі болгар України. Враховуючи цей історичний досвід сучасні правлячі сили в складних соціально-економічних та політичних умовах сьогодення повинні забезпечити сприятливі умови розвитку національним меншинам, запобігаючи тим самим розвиту сепаратизму, що є загрозою для нашої молодої держави.

Інформаційну базу дослідження становлять, перш за все, неопубліковані документи архівних фондів Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО) [1; 2; 3], Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО) [4, 5], Запорізького обласного державного архіву [6], матеріали болгарської преси [7], а також збірки документів партійних та громадських установ, спеціальних органів для роботи серед національних меншин [8].

Завданнями статті є: на підставі аналізу соціально-економічного розвитку болгарської меншини України показати негативні наслідки насадження пролетарської ідеології в суто селянське середовище; з' ясувати причини та наслідки згортання політики коренізації болгарської меншини правлячою партією; на підставі дослідження архівних документів дослідити механізм проведення репресій щодо болгар України.

З поглядів минулого та в контексті сучасності в Україні суттєве місце посідає проблема взаємовідносин влади та національних меншин. Особливу роль у долі національних меншин мав період 1920-30-х років ХХ століття. У відповідності з рішеннями X (1921 р.) та ХІІ (1923 р.) з'їздів РКП(б) в Україні державна політика у сфері національних відносин здійснювалася у двох основних напрямках: "українізації" та заходів щодо національних меншин. Основною метою цієї політики було посилення контролю з боку партії над національними окраїнами і меншинами в умовах відновлення багатоукладної економіки. Навіть таки дії нової влади як: становлення системи підготовки національних кадрів та їх залучення до роботи у владних структурах, національне адміністративно- територіальне районування, використання національної мови у суспільному житті, сприяння організації видавничої діяльності мовами національних груп, втілювалися у життя переважно адміністративними методами. Звернемо увагу на те, що широко проголошувана "інтернаціоналістська" національна політика радянської влади відверто розглядалася партійним та державним керівництвом як найбільш вдалий "спосіб" втягування людей у процес побудови соціалістичного суспільства, що надавало їй підкреслено політизованого та заідеологізованого характеру. Проте в ході її реалізації та забезпечення інтересів національних меншин було зроблено й чимало позитивного. При цьому нагадаємо, що національні меншини складали 20 % населення республіки. Що стосується болгарського населення, то воно компактно проживало переважно на півдні Україні (за даними перепису 1926 р. в Мелітопольській окрузі мешкало 62500 болгар, в Одеській - 22150, в Першотравневі - 8088), що становило 0,4% населення України [4, с.48].

Болгари, як греки і чехи, належали переважно до селянського стану, їх міське населення становило лише 2,6% від загальної кількості, або 2500 осіб [9, с.10-11], проте 53% болгарських селянських господарств можна віднести до середняцьких - 41% та заможних - 12% [8, с.167]. Високий рівень заможності болгар, оснащеність господарств технікою сприяли втягненню населення в кооперативний рух, який активно розвивався в Україні з переходом до непу. До споживчої кооперації було залучено до 23% господарств, до виробничої - 35% [6, с.26]. Оскільки болгари були орієнтовані на ринкові відносини і до того ж раніше мали значні привілеї, їх було віднесено владою до політично неблагонадійних.

Державна політика щодо національних меншин здійснювалася через спеціальні державні, радянські та партійні органи: Відділ національних меншин НКВС, Центральну Комісію у справах національних меншин при ВУЦВК (ЦКНМ) з національними підвідділами та секціями, Раду національних меншин наркомату освіти України, Центральне Болгарське бюро при ЦК КП(б)У тощо. Діяльність цих установ сприяла виділенню національних адміністративно-територіальних одиниць (на 1927 р. було створено 4 болгарських райони, 42 сільради), формуванню системи національної освіти тощо. Завдяки цілеспрямованій політиці в болгарських районах була сформована мережа загальноосвітніх та спеціальних навчальних закладів з викладанням болгарською мовою (на 1929/1930 навчальний рік діяли 61 болгарська школа, Болгарський сектор Одеського педагогічного інституту, Преславський болгарський агротехнікум та педтехнікум) [1, с.36,416]. Проте основними проблемами розвитку національної освіти були: нестача кваліфікованих педагогічних кадрів, навчальної літератури національною мовою, методичного забезпечення, фінансів. Розв'язати ці проблеми на місцевому рівні в умовах посилення централізаторських тенденцій було неможливо.

Аналізуючи виборчі кампанії в болгарських районах з 1925 по 1929 рр., ми бачимо тенденцію до збільшення числа осіб, позбавлених виборчих прав з 1% у 1925 р. до 7,2% у 1929 році [5, с.14-43,47,2- 18.]. Це свідчило про те, що влада має все меншу довіру болгарської меншини, а політична напруга в цих районах зростає. Все це відбувається на фоні відмови від основ ринкової економіки, яка була прийнятною і зрозумілою більшості болгарського населення.

Однак національне "відродження" тривало не довго, до кінця 30-х років. У наступний період (приблизно з 1932-33 років) по мірі утвердження в СРСР тоталітарно-репресивного режиму, державна політика щодо національних меншин різко змінюється. Будь-які прояви національного життя розглядалися більшовиками як вияви місцевого націоналізму. Отже, національні