О. С. Морозова

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ОСВІТИ НА БУКОВИНІ ТА ЗАКАРПАТТІ В КІНЦІ XIX - НА ПОЧАТКУ XX СТ.

Проблема історії та розбудови національної освіти є однією з найбільш актуальних в наш час. Це сфера життя людського суспільства, яка постійно зазнає реформування. Тому дослідження історії української освіти, коли вона в силу специфічності історичних подій перебувала в загальноєвропейському просторі, зокрема території Закарпаття та Буковини в кінці XIX - на початку XX століття вимагають більш конкретного вивчення чим це було до сьогодні.

Необхідно відзначити, що незважаючи важливість вказаного питання, воно залишається мало- вивченим. Серед авторів, які достатню увагу приділяли розвитку української освіти в Закарпатті та Буковині слід виділити М.Грушевського [1], С.Сірополка [2], Д.Герцюка [3], В.Качмаря [4].

Мета даної статті - базуючись на широкому колі джерел та літератури, дати загальну картину стану української освіти в Закарпатті та Буковині у кінці XIX - на початку XX ст.

Могутня хвиля національного піднесення сприяла пробудженню освітянства, поклала початок боротьбі за українські школи. Важливо відмітити, що "справедливість українських домагань визнавав тодішній австрійський уряд" [5, с.8].

На кінець XIX ст. початкові школи ділилися на сільські (одно - , дво - і трикласні) та міські. Навчання в школах сільського типу не давало жодних прав на середню і вищу освіту. До шкіл міського типу належали чотири -, п'яти -, шести - і семикласні школи, а також так звані горожанські на Закарпатті. їх програми передбачали глибші знання, а після закінчення четвертого класу можна було продовжувати навчання в середній школі. Школи міського типу призначалися для дітей більш заможного міського населення [6, с. 170-171].

У переважній більшості шкіл навчання велося у Північній Буковині - німецькою мовою, а в Закарпатті - угорською. Кількість українських шкіл невпинно скорочувалася. Наприклад, у Закарпатті 1881 р. ще існувало 353 українські школи, а через двадцять п'ять років їх залишилося всього 23 [7, С.230].

Народним учителям доводилось працювати у надзвичайно важких умовах, часто за мізерну платню. Прогресивний педагогічний журнал у Росії "Вестник воспитания" писав, що в Австро- Угорщині уряд щорічно витрачає на утримання одного коня 400 флоринів, злочинця - 300, а народного вчителя - 200 і менше [8, С.172]. Щоб утримати сім'ю, вчителі часто шукали додаткового заробітку. Учитель не був певний у забезпеченні своєї старості: щоб одержати пенсію, він мав працювати на постійній посаді в школі не менш як 40 років. Траплялося, що вчитель на схилі віку змушений був жебракувати, а то й гинути з голоду. Серед народних вчителів набуло поширення таке захворювання, як туберкульоз, що дістав назву "вчительської хвороби". За підрахунками статистиків, із 100 учителів до 15 років праці доживало 78, до 20 - 44, до ЗО - лише 12, а 40-річний стаж мали одиниці. На основі існуючого законодавства значна частина вчителів позбавлялася права створити власну сім'ю. Хто не мав постійної посади, повинен був брати в шкільних властей дозвіл на шлюб, інакше втрачав посаду [9, с.172].

Жахливим був і стан шкільних приміщень. Сотні шкіл через аварійний стан приміщень не працювали. Наприклад, в селі Серет школа містилася в будинку корчми.

Украй незадовільним було охоплення дітей трудящих навчанням. Школу відвідували переважно учні молодших класів, а в старших навчалися одиниці. У гірських селах навчалося не більш як ЗО - 35% дітей [10, с.174-175]. Такий стан із залученням дітей трудящих до навчання пояснювався не лише відсутністю шкільних приміщень, а передусім злиднями міської і сільської бідноти.

Навчання рідною мовою українського населення було фактично здійснено в Буковині після наполегливої і тривалої боротьби, яку довелося витримати галицьким українцям не лише з німецьким урядом, але також з румунами, які, отримавши політичну перевагу, прагнули денаціоналізувати місцеве українське населення - насамперед за допомогою школи.

У результаті цієї боротьби українці вийшли з певними завоюваннями. На Буковині у 1900 році було 147 шкіл з українською мовою навчання, у 1905 - 186, а у 1910-212 шкіл. До українських шкіл ходило більш ніж 40 тис. дітей, а вчило їх 822 вчителя. У1911 році українських народних шкіл нижчого типу було 216 і українська мова вивчалася як обов'язкова в 23. Кількість українських класів у початкових школах вищого типу складала 313 (з усієї кількості 696).

На Закарпатті була значно гірша ситуація: у 1907 році шкільна влада Закарпаття перевела останні 29 початкових шкіл з української мови навчання на утраквізм (з двома мовами). У період з 1868 по 1915 р. на Закарпатті ліквідували всі 313 українські та 82 утраквістичні школи [11, с.353]. Йшла активна мадяризація краю.

Щоб заохотити вчителів немадярських шкіл до навчання дітей мадярської мови, міністерство освіти 1889 р. видало наказ про збільшення кількості нагород тим учителям, що досягнуть найкращих успіхів в навчанні дітей мадярської мови. Тому не дивно, що закарпатські русини щодо письменності стояли на дуже низькому рівні: читати і писати вміли ледве 7% чоловічої статі і 2% жіночої статі; тільки читати - 1,5% чоловічої статі і 2% жіночої статі; дорослих неписьменних - 41% чоловічої статі і 45% жіночої статі. Із загальної кількості дітей, зобов'язаних, згідно закону, відвідувати школи, біля 40% не ходило до