Зважаючи на складні умови, в яких опинилося українське шкільництво Західної України, на кінець XIX ст. неписьменність населення була в Україні масовим явищем. За офіційними відомостями австро-угорської статистики серед населення імперії було від двох третин до трьох чвертей неписьменних [13, с.230].

У кращому становищі перебували середні загальноосвітні навчальні заклади - гімназії та реальні школи, привілейовані заклади для дітей панівних верств. Висока плата за навчання робила їх недоступними для трудящих мас. Лише одиниці з простого народу, долаючи матеріальні труднощі й злидні, закінчували середні школи. Навчання в гімназіях тривало вісім років і давало право до вступу до всіх вищих навчальних закладів. Реальна школа з семирічним строком навчання готувала в основному контингент вступників до вищих технічних і сільськогосподарських вузів.

Порівняно з Галичиною, набагато нижчими були темпи розвитку середньої освіти на Буковині й Закарпатті. Будучи на правах провінцій Австро-Угорщини, найбільш відсталі економічно, вони займали в монархії останнє місце за кількістю не лише початкових, а й середніх навчальних закладів. До 1896 р. на Буковині існувала лише одна гімназія в Чернівцях. До 1900 р. їх кількість зросла до шести.

На Закарпатті на 1900 р. було лише чотири середніх навчальних заклади. Через високу плату за навчання (24-30 флоринів) вони були недоступними для дітей трудящих.

У гімназіях понад 35% навчальних годин відводилося на вивчення латинської і грецької мов. Якщо додати сюди ще й німецьку, польську та українську мови, то на ці предмети припадало 60 - 65% годин навчального плану.

Розглядаючи школу як знаряддя денаціоналізації українського населення, уряд Австро- Угорщини обмежував асигнування на будівництво шкільних приміщень, насильно запроваджував вивчення чужої дітям мови, закривав існуючі навчальні заклади. Всупереч конституційним гарантіям право остаточного запровадження мови навчання передавалось крайовим шкільним органам [14, с. 175-176].

На початку XX ст. на Закарпатті не було відкрито жодної гімназії. В Ужгородській, Мукачівській і Берегівській гімназіях здобували освіту ті, хто міг платити за навчання [15, арк.352].

У 1874 р. на західноукраїнських землях було дозволено навчання рідною мовою у середніх навчальних закладах (згодом дозвіл скасовано), але першу українську гімназію відкрили лише у 1887 р. в Перемишлі. На кінець XIX ст. на Буковині діяли лише дві німецько-українські гімназії. Тут українська мова викладалася як окремий предмет. А у трьох гімназіях, що діяли на Закарпатті, не було й цього [16, с.231].

У 1910/11 pp. із 33 крайових гімназій українських було тільки 6. Буковина мала одну чисто українську гімназію у Вижниці і дві українсько-німецьких (у Чернівцях і Кіцмані) [17, с.95].

Офіційна статистика доводила, що українці самі не бажають вживати рідну мову [18, с.17]. Таке твердження, на нашу думку, викликає сумнів. М.Грушевський запевняв, що в цілому в українських гімназіях не менше дітей, ніж у польських. До того ж там, де до затвердження української гімназії було 150-200 учнів, то після затвердження - 400-500 дітей [19, с.250-251]. На наш погляд, якщо б українське населення саме не мало охоти вивчати свою мову, то наприкінці XIX - на початку XX ст. проблема національної освіти українців просто не стояла б на порядку денному в роботі австрійського уряду.

На початок Першої світової війни в Австрії було 8 державних українських гімназій (Львів, Перемишль, Тернопіль, Коломия, Станіслав, Вижниця, Кіцман, Чернівці) та 4 приватні (Рогатин, Яворів, Городенко, Львів) [20, с.91-92].

Ще більш дискримінаційною щодо українців була система вищої освіти. У кінці XIX ст. на західноукраїнських землях було чотири вищих навчальних заклади: університети у Львові й Чернівцях, політехнічний інститут та академія ветеринарної медицини уЛьвові. Вищі навчальні заклади на західноукраїнських землях розглядалися панівною верхівкою як центри ідеологічного впливу на маси. Щоб зміцнити свій союз з польською поміщицько-клерикальною верхівкою Галичини, австрійський уряд передав в її руки Львівський університет, в якому з 1879 р. запроваджувалася польська мова навчання. На академічних зборах декан Твардовський зупинив виступ М.Грушевського лише за те, що він промовляв українською [21, с.12].

Лише під тиском прогресивних сил, у тому числі й передової польської інтелігенції, уряд змушений був створити окремі кафедри з українською мовою викладання, в 1894 р. у Львівському університеті була відкрита кафедра історії України, яку очолив М.Грушевський. Ставилося питання про відкриття кафедри математики з українською мовою викладання [22, арк.1-5]. Починаючи з 1900 p., у Львівському університеті проф. К.Студинський почав викладати історію української літератури з кінця XV ст., проф. О.Колесса - історію української літератури XIX ст., проф. Кокоруздь - українську мову [23, с.91].

На початку XX ст. Львівському університетові довелося стати ареною запеклої боротьби української молоді за право української мови викладання. Низка конфліктів 1900-1901 pp. з поляками призвела до виключення з університету 5 українських студентів. Решта студентів-українців демонстративно виписалися з університету. У грудні 1901 р. Львівський університет покинуло 583 студен- ти-українці, які прагнули цим кроком привернути суспільну думку Австро-Угорщини до справи заснування українського університету. Згодом розпочалася стара історія: "все бумаги, подаваемые студентами на русинском языке, возвращаются им обратно, а в бумагах, написанных на двух языках, русинский текст перечёркивается" [24, с. 193].

Сильним поштовхом до відновлення боротьби стали революційні події 1905