В Катеринославській губернії в 1920 р. вже у 4 містах українці становили абсолютну більшість (Кривий Ріг, Верхньодніпровськ, Новомосковськ, Синельникове), у Павлограді їх чисельність перевищувала чисельність будь-якої іншої національності. Але в цілому по губернії, вони майже вдвічі поступалися росіянам, та у півтора рази євреям.

На початку ХХ ст. високий промисловий потенціал Донецької губернії потребував нових трудових мігрантів, що сприяло збільшенню частки українців завдяки мігрантам з сільської місцевості. Однак цей процес був пригальмований революцією 1917-1920 рр. З іншого боку, завдяки своєму географічному розташуванню, губернія приймала багато мігрантів із сусідніх російських регіонів. Крім того, українські селяни з великим небажанням розривали свої зв'язки з землею. Натомість поширеним буле таке явище, як відходництво, тобто сезонний «відхід» на заробітки до міста, що не могло змінити національний склад серед постійного населення. Таким чином, у цій губернії з високим міграційним потенціалом міське населення поповнювалося за рахунок як українців, так і росіян.

Українців у містах Донецької губернії у 1920 р. проживало вдвічі менше, ніж росіян. В той же час українців було вже більше, ніж євреїв. Загалом національний розподіл у містах Донецької губернії у 1920 р. був таким: українців проживало 28,3 %, росіян - 55,3 %, євреїв - 8,7 %, інших національностей - 7,8 % [3, с.32]. В українській пресі 1920-х рр. містилися заклики до приєднання до Донецької губернії деяких територій, які входили на той час до складу РРФСР. Так Василь Мазуренко, завідуючий Всеукраїнської палати мір та ваги у 1920-х рр., колишній заступник міністра фінансів за часів Центральної Ради, писав про бажаність приєднання до Донецької губернії штучно виділеного регіону басейну річки Калитви [5, с.2].

Визначальною рисою Донецької губернії була наявність великої кількості невеличких робітничих селищ, які були розташовані при шахтах, копальнях та промислових підприємствах, що часом знаходилися на певній відстані від міст. Населення цих селищ було віднесене до міського в основному за промисловим способом виробництва. Що ж стосується міського способу життя, для якого характерний високий ступінь розподілу праці, наявність розгалуженої інфраструктури, розвинутого транспортного обслуговування, торгівлі, місцевого самоврядування, то ці селища можна було віднести до міських досить умовно. Але, завдяки такій особливості, міське населення цієї губернії було розподілено більш рівномірно, ніж у розглянутих раніше, Одеській та Катеринославській губерніях. З часом розростаючись, робітничі селища приєднувалися до великих міст, або утворювали нові міста. Ця специфіка Донецького регіону обумовила своєрідну та притаманну йому форму містоутворення. Міста тут росли не навколо одного історичного центру, до якого приєднувались прилеглі селища, а утворювались шляхом злиття кількох, до цього часу окремих, робітничих селищ. Цей спосіб обумовлював появу великих міст у дуже короткий проміжок часу, що й продемонстрував Донецький регіон у подальшому.

Найбільший відсоток серед міського населення південних губерній українці у 1920 р. становили у Миколаївській губернії. Тут співвідношення було таким: українців проживало 29,5 %, росіян - 35,1 %, євреїв - 31,3 %, представників інших національностей - 4,2 % [3, с.38]. Тобто кожна з трьох провідних національностей становила майже третину всього міського населення. Хоча і тут українці за своєю кількістю поступалися як росіянам, так і євреям. Різким контрастом у національному складі міського населення Миколаївської губернії виглядала ситуація у її адміністративному центрі - місті Миколаєві та інших містах губернії. У Миколаєві українців у 1920 р. було тільки 15,3 %, росіян - 50,9 %, євреїв - 28,5 %. Тобто частка українців у Миколаєві була майже удвічі меншою, ніж в середньому по всіх містах Миколаївської губернії. В інших містах він значно відрізнявся на користь українців (виняток становив тільки Очаків). Наприклад, майже у 75-тисячному Херсоні українців проживало 40,5 % і вони становили відносну більшість порівняно з росіянами та євреями, а в невеличких за кількістю населення Олешках, Скадовську, Хорлах українці взагалі, були абсолютною більшістю, і їх відсоток у населенні цих міст становив 72,4 %; 76,4 % та 78,3 % відповідно [4, с.14-16]. Таким чином знаходить підтвердження той факт, що чим меншим було місто, тим більшою була частка українців серед його населення. Ще один тому приклад - повітовий центр Єлизаветград. Його населення було другим за чисельністю по губернії і становило більш ніж 77 тис. мешканців. Частка українців тут була лише 21,9 %, росіян та євреїв - 33,7 % та 41,2 % відповідно. У той же час у невеликих містах цього повіту - Новомиргороді (8328 мешканців) та Бобринці (16140 мешканців) проживало 64 % та 67,8 % українців відповідно. Виключенням було лише місто Новоукраїнка (24224 мешканці), де проживало тільки 25,1 % українців [4, с.8-16].

Тобто маленькі міста, що за способом свого життя були значно ближчими до села, були переважно українськими, а великі промислові центри та середні міста - російськомовними.

Таким чином, ми охарактеризували національний склад міського населення Півдня на початок 1920- х рр. і можемо прослідкувати динаміку його змін у подальшому.

Перш ніж переходити до аналізу складу міського населення