Міське населення південноукраїнського регіону зросло з 1 841 118 осіб у 1920 р. до 1 964 453 осіб у 1923 р., тобто на 6 %. А кількість українців зросла на 50 %. На нашу думку, збільшення кількості українців можна пояснити змінами у їх національній самоідентифікації. Ті українці, що не насмілювалися раніше вказувати свою дійсну національну приналежність, нарешті отримали можливість звернутися до свого національного коріння.

При цьому, на перший погляд, дивним може здаватися той факт, що за цей же період, 1920-1923 рр., частка російського міського населення регіону не зменшилась, а навіть дещо збільшилась. Це можна пояснити такими причинами: 1) суттєвий приплив російського населення до Донбасу заміняв собою те українське населення, що покинуло міста у зв'язку з голодом 1921-1923 рр. Українці, що мали родичів у близькій сільській місцевості легше покидали міста, ніж росіяни, батьківшина яких була набагато віддаленішою; 2) перехід до російської національності частини євреїв. їх кількість на 1923 р. скоротилася значною мірою у порівнянні з 1920 р. (з 28,3 % до 20,8 %). Це можна пояснити побоюванням антисемітських проявів, що мали місце у попередні роки. Процесам цієї, так би мовити, національної міграції, сприяло також те, що велика частка євреїв вільно володіла російською мовою.

Завершує наше дослідження аналіз даних Всесоюзного перепису населення 1926 р., який, на думку багатьох дослідників, був одним з найбільш вдало організованих переписів радянської доби. Дані перепису є досить достовірними та не піддаються сумніву з боку дослідників (на відміну від переписів населення 1930-х рр. в СРСР, що викликають багато заперечень та не були у повній мірі опублікованими). Період між 1923 та 1926 рр., хоча і є дуже коротким, але багатий на події, що вплинули на національний та соціальний склад українського суспільства. Саме у цей період в Україні досягла свого апогею політика українізації. Методи реалізації цієї політики та її справжні цілі були досить суперечливими і викликають багато дискусій серед дослідників. Утім той факт, що вона відіграла важливу роль в історії українського суспільства є загальновизнаним. Як зазначає Я. Грицак, у 1920-х рр. «українці перетворились на структурно повноцінну, зурбанізовану та сконсолідовану націю - тобто набрали тих характеристик, яких їм так бракувало під час революції 1917-1920 років» [8, с.87]. У цей період були прийняті усі найважливіші постанови стосовно українізації на державному рівні, остання з яких, як відзначають автори монографії «Українізація: передумови, здобутки, уроки», датується 1927 р., це Постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвитку українській культурі» [9, с.65].

Слід зазначити, що українці не тільки припинили цуратися своєї нації, як це було у ХІХ ст., а й почали отримувати певні вигоди від своєї національної приналежності та знання української мови, зокрема при влаштуванні на роботу, просуванні кар'єрними сходами тощо.

Разом з тим нова економічна політика, що значно пожвавила економіку, сприяла створенню у містах нових робочих місць, що заповнювалися мігрантами переважно з українського села.

За три роки, що минули з 1923 р., міське населення стрімко зростало, до міста повертались також ті, хто покинув його в період голоду 1921-1923 рр.

Кількість міського населення південного регіону зросла з 1 964 453 осіб у 1923 р. до 2 368 696 осіб у 1926 р., тобто на 20,6 % [4, с.4-16]. Тут треба зробити зауваження, що ця кількість підрахована за новим адміністративним поділом, що був запроваджений в Україні у 1923 р. [10, с.1245-1247]. За новим адміністративним поділом у 1926 р. територія регіону була поділена на 13 округів: Дніпропетровський, Запорізький, Криворізький (увійшли до Дніпровського промислового району), Артемівський, Сталінський, Луганський (увійшли до Гірничого промислового району), Одеський, Миколаєвський, Херсонський, Зінов'євський, Маріупольський, Мелітопольський, Першомайський (увійшли до Степового району). Нагадаємо, що територія, по якій нами підраховано міське населення на 1926 р., деякою мірою відрізнялась за розміром від території Катеринославської, Херсонської і Таврійської губерній.

Темпи зростання кількості населення не викликають сумніву. Наприклад, розглянемо зміни кількості населення адміністративних центрів округів, так званих «окружних міст». Населення Дніпропетровська зросло на 34,2 % (з 153 321 осіб у 1923 р. до 232 925 у 1926 р.), Запоріжжя на 21,3 % (з 43 886 осіб у 1923 р. до 55 744 у 1926 р.), Одеси на 23 % (з 324 003 до 420 862 осіб) [4, с.4-8]. Хоча чисельність населення деяких міст ще не досягла дореволюційного рівня. Наприклад, населення Запоріжжя у 1926 р. становило 55 744 особи, а у 1917 р. - 58 508 осіб [11, арк.28]. Населення цього міста під час Першої світової війни (на 1 січня 1915 р.) становило 52 025 осіб [12, арк.91].

Але частка українців у складі міського населення зростала вищими темпами, ніж загальна кількість населення. Це, на нашу думку, є свідченням того, що зростання було не тільки кількісним, але і якісним. Тобто кількість українців зростала не тільки завдяки їх припливу ззовні до міст (з сільської місцевості), але й внаслідок змін в національній свідомості, які обумовлювали дерусифікацію українців, асимільованих раніше росіянами.

Аналіз темпів зростання частки українців у населенні міст Півдня показує, що найсуттєвіший приріст