О.А. Пиріг

ПІДПРИЄМНИЦТВО ТА МЕЦЕНАТСТВО: ІСТОРИЧНИЙ ДИСКУРС

Формування ринкової економіки в Україні повернуло до життя підприємництво - тип господарювання, сутністю якого є вільна самостійна діяльність, пов'язана з ризиком з метою одержання прибутку. Аналіз процесу реформування господарської системи виявляє його повільні темпи, прорахунки та помилки, брак спеціалістів з ринковим менталітетом. Не випадково, що в Посланні до Верховної Ради Президент України наголошував, що прискорення розвитку малого і середнього підприємництва потребує активної та цілеспрямованої державної підтримки [1.-С.120]. Адже світовий та вітчизняний досвід свідчать, що малий та середній бізнес - це додаткові робочі місця, швидке наповнення внутрішнього ринку товарами та послугами, шлях до вирішення багатьох соціальних проблем.

Позитивні тенденції, що намітилися у розвитку вітчизняного приватного підприємництва, актуалізували звернення до історії проблеми, пов'язаної з підприємницьким успіхом, - меценатства. Дефініція "меценатство" походить від імені багатого римського дипломата, приятеля імператора Гая Юлія Цезаря Октавіана Августа - Гая Цільнія Мецената, який був шанувальником мистецтв, поетом і витрачав значні кошти на придбання творів мистецтва, матеріально підтримував молодих поетів (Вергілія, Горація, Проперція). Своєю діяльністю він знесмертив своє ім'я, зробив його загальним.

Синонімами поняття "меценатство" є філантропія (від гр. рИіІео - люблю, anthropos - людина), спонсорство, український варіант - добродійність, доброчинність - діяльність щодо допомоги тим, хто її потребує.

В умовах панування планової економіки меценатство не мало підґрунтя для існування. Тож радянська історіографія майже не торкалась проблем історії благодійництва.

Історики, соціологи та краєзнавці зробили перші кроки у дослідженні історії українського меценатства. Сучасна історіографія цієї проблеми репрезентована роботами відомого краєзнавця, журналіста В. Ковалинського [2], письменника М. Слабошпицького [3], збірником статей "Подвижники й меценати", підготовленим в Інституті історії України НАН України [4], та окремими публікаціями в періодичній пресі. Як правило, їх автори відтворюють факт існування добродійності, біографії великих меценатів, що заслуговує на схвалення, однак причини цього явища поки що залишаються поза увагою вчених.

Історія меценатства в Україні сягає своїм корінням у сиву давнину. Відомо, що один із херсонеських агораномів ще на початку нашої ери витратив велику суму грошей на спорудження храму богині Афродіти [5.-С.91]. Писемні та археологічні джерела засвідчують, що доброчинність була притаманна князям Київської Русі. М. Барсов на основі даних Початкового літопису довів, що з прийняттям християнства зведення церков та монастирів набуло значних розмірів. Вже в ХІ ст. лише у Києві було близько 300 церков [6.- С.141]. Ярослав Мудрий, добре відомий як державотворець, дипломат, "тесть усієї Європи", вкладав у будівництво храмів та монастирів не лише державні, а й власні кошти. На гроші купців у першій половині ХІІ ст. у Києві, на Подолі було побудовано храм св. Богородиці Пирогощі - покровительки хлібної торгівлі. Засновником Чернечої обителі Різдва Пречистої Богородиці у Луцьку історія називає Мстислава Володимировича Мономаха, який дав перші фундуші на будівництво обителі [7.-С.266]. Він же побудував церкву Успення Пресвятої Богородиці у Володимирі-Волинському. Данило Галицький звів церкву св. Івана в Холмі.

Що ж було "рушійною силою" доброчинності руських князів? Брак писемних джерел дозволяє робити лише припущення. В основі їх меценатства навряд чи було бажання прославитися, адже слава в умовах середньовіччя здобувалася в боях з ворогами, а війни, походи були чи не найпоширенішим засобом вирішення зовнішньополітичних проблем. Віра у Христа не могла бути глибокою, оскільки з молоком матері передавалося поклоніння язичеським богам. На наш погляд, в основі благодійництва княжої доби було бажання підняти Русь до рівня найбільш розвинутих країн тогочасної європейської цивілізації.

Традиції меценатства зберігалися в чи не найгірші для народу часи - період перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Власні рядки в історію добродійності вписала українська шляхта. Донедавна сам факт існування останньої ставився під сумнів. Сучасні дослідники довели, що "руське боярство - шляхта складало відособлений від загалу стан, безумовно наділений головними ознаками пануючої феодальної еліти: правом влади і власності..." [8.-С.266]. Його патріотично налаштована частина засновувала школи, академії, шпиталі, церкви. "Некороновані королі" Русі Острозькі, які володіли землями на Волині, Поділлі, Київщині, в Галичині й обіймали високі урядові посади в Литві та Польщі, були не лише землевласниками й державними функціонерами, а й відомими меценатами. Костянтин Острозький, зокрема, у 1572 р. заснував початкову школу в Турові, у 1577 р. - у Володимирі-Волинському, згодом - школу вищого рівня в Острозі. Тут викладали граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, музику й астрономію. Згодом школа була трансформована в академію. Першим ректором Острозької академії був письменник Герасим Смотрицький, який приділяв велику увагу організації науково- літературної роботи, зокрема підготовці навчальних посібників, перекладу богословських книг на "руську" книжну мову. Важливим структурним підрозділом цього навчального закладу була друкарня, яку очолював І. Федоров, засновник книгодрукування в Росії і в Україні. Зусиллями князя Острозького та І. Федорова було здійснено перше повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Острозька академія була значним освітнім центром антикатолицького спрямування. Випускниками Острозької академії були Мелетій Смотрицький, майбутній гетьман Сагайдачний та багато інших видатних людей. Коштом князя утримувалися друкарні в Дерманському та Києво-Печерському монастирях. Після смерті Костянтина Костянтиновича економічна потужність роду не зменшилася. Однак Острозька академія занепадає і в 1640 р.