Значна частина українських шкіл теж утримувалася на кошти добродійників. У 1596 р. княгиня Олена Чарторийська-Горностай зорганізувала школу в заснованому нею

Пересопницькому монастирі. В Почаївському монастирі збудувала школу Ганна Гойська, в Загаєцькому - Раїна Ярмолинецька. Заблудівську церкву і школу при ній заснував Ходкевич, зобов'язуючи "на науці дітей держать" [9.-С.395].

Приклад доброчинності в той період подавали також братства, громадські організації українських міщан, створенні для захисту станових, національно-релігійних інтересів та культурних традицій. Однак у складі братств були і шляхтичі, й духовенство. В 1616 р. до Київського братства вступив гетьман Петро Сагайдачний з Військом Запорозьким. Братства допомагали своїм членам, які зубожіли чи потрапили в біду, організовували школи, у суді обстоювали права православного духовенства. Члени Львівського братства, наприклад, за свідченням М. Костомарова, виховували сиріт, доглядали убогих, викупали бранців, організовували похорони і поминки померлих [10.-С.175].

У литовсько-польський період української історії зберігалися й примножувалися традиції руських князів щодо пожертвувань православній церкві. В основі меценатської діяльності цього періоду лежало, на нашу думку, розуміння швидкоплинності життя, неминучості смерті, глибока переконаність в існуванні Божої кари, бажання спокутувати гріхи. Власники великих земельних угідь, міст і сіл, дедалі більше експлуатуючи працю селян та ремісників, примножуючи свої багатства неправедним шляхом, змушені були дбати про свою душу. Князь Любарт збудував собор св. Івана в Луцьку, Володимир Ольгердович підтримував Києво-Печерський монастир, обравши його місцем облаштування родинного гробовця. Його син Олелько та онук Семен теж щедро жертвували на потреби церкви. Донька Семена княгиня пінська Олександра та її чоловік Іван Ярославович робили дарунки Лещінському та Купянецькому монастирям, церкві св. Дмитра.

На початку XVI ст. князь Б. Глинський подарував Пустинно-Микільському монастирю село Гатне, воєвода Монтовтович - озеро, а його наступник А. Немирович - острів на Дніпрі. Ще один острів подарував І. Полозович, О. Дашкович - села Гвоздів, Соркланово та Колтегаєво. На Волині Семен Олизарович пожертвував село Дерманському монастиреві. Ф. Сангушкович започаткував Мелецький монастир, К. Заславський - монастир Дворецький. Князь Б. Корецький став фундатором трьох монастирів. К. Острозький був патроном 1000 церков у своїх маєтках.

Дбаючи про свою душу та душі батьків, магнати та шляхта частину свого майна заповідали використати на доброчинні справи. Так, М. Глинський, виконуючи волю померлого воєводи Д. Путятича, передав пожертвування Києво-Печерському монастиреві, де були поховані батьки небіжчика, усім православним кафедральним соборам князівства Литовського та Польщі, 20 монастирям і церквам. Декільком особам, ображеним небіжчиком, було надано волю. Ще декілька були викуплені з полону [11.-С.306]. Гетьман П. Сагайдачний за декілька днів до смерті склав заповіт, за яким великі суми грошей відписав братським школам, різним церквам і монастирям.

Меценатство було притаманне не лише українцям. Підприємці інших національностей, що оселилися й мали свій бізнес в українських землях, теж жертвували кошти на добрі справи. Грецький купець К. Корнякт, який жив у Львові і вів успішну торгівлю з Молдавією, Німеччиною, був впливовою особою у Польському королівстві, на власні гроші побудував Успенську церкву, каплицю Трьох Святителів. Він виділив кошти на будівництво монастиря св. Онуфрія, матеріально підтримував братську школу та міську лікарню. Купець І. Мазаракі, родина якого облаштувалася у Львові у XVI ст., після своєї смерті заповів братству 4000 золотих на утримання православного проповідника [12.- С.58,61].

Чернігівський полковник В. Дунін-Борковський, виходець зі знатного польського роду, ставший на службу у Війську Запорозькому, був людиною надзвичайно багатою. Власним коштом він реставрував собори, церкви, монастирі. У 1676 р. полковник збудував трапезну і келії Єлецького монастиря, настінні розписи яких у 1914 р. високо оцінили відомі історики В. Модзалевський та мистецтвознавець П. Савицький: "В кельях Дунина- Борковского упрощенность и в то же время подчеркнутая рельефность и гранность украинской настенной декорации достигает своего апогея. Перед глазами мастеров, украшавших келии, могли быть образцы московской настеной декорации 17 века, времен до утверждения здесь форм Барокко, и образцы западного, в частности польского Барокко" [13.-С.34].

Великим меценатом був і бунтівний український гетьман І. Мазепа. Його універсали та накази, нещодавно видані в Україні, засвідчують щедру роздачу маєтностей православним монастирям. Деякі з них одержували володіння декілька разів [14.-С.26]. Видатний український історик О. Оглоблін писав, що важко перелічити всі церкви й монастирі, фондовані, збудовані, перебудовані, оздоблені Мазепою. Монастирі київські (Печерська Лавра, Пустинно-Миколаївський, Братський Богоявленський, Кирилівський, Золотоверхо-Михайлівський, Межигірський), Чернігівський, Троїцько-Іллінський, Лубенський Мгарський, Прилуцький Густинський, Батуринський Купецький, Крупицький, Глухівський Петропавлівський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький, кафедральні собори в Києві, Переяславі, Чернігові, церкви в Батурині, в Дігтярях, навіть у деяких селах, а поза межами України - у Вільно, Рильську і в країнах православного сходу, мали в гетьмані Мазепі свого великого добродія. Навіть вороги (Петро І) визнавали, що Мазепа "великой строитель был святым церквам" [15.-С.146]. І. Мазепа будував не тільки церкви. Він звів і навчальний корпус Київського колегіуму, який за його клопотанням у 1701 р. був перейменований в академію.

Організація і функціонування Харківського колегіуму теж факт, що свідчить про живучі традиції українського меценатства. Так,