про банкрутство підприємств та об'єднань. У 1924 р. Всеукраїнська контора Держбанку не включила до плану кредитування об' єднання та підприємства, що заборгували банку. Незважаючи на те, що банк вважав витрати на організацію Хрещенського та Контрактового ярмарків у 1924 р. значними й недостатньо прибутковими, все ж, реалізуючи вказівки правлячої партії, змушений був включити їх до плану кредитування, хоча й значно урізавши суму кредиту. Прагнення до рівноваги між окремими галузями господарства стримувало господарську ініціативу як прибуткових, так і нерентабельних підприємств.
Влада була переконана, що можна здійснювати і планування цін. Оскільки в роздрібній торгівлі питома вага приватника було значною, здійснювати нормування, тобто планування роздрібних цін, можна було лише по тих товарах, виробництво яких було монополізовано державою (сіль, гас, сірники, цукор тощо). До того ж остання могла наповнити цими товарами внутрішній ринок.
Товарний дефіцит на внутрішньому ринку зняв проблему пошуку покупців виробів державних трестів та синдикатів. Вони продавалися в основному в промислових центрах. Потрапляючи у периферійну роздрібну торговельну мережу, ці товари реалізовувалися за досить високими цінами. У таких умовах держава запровадила централізований їх розподіл між всіма регіонами СРСР й вдалася до планування їх завозу. Плани поставок продукції стали використовуватися в кінці 1924-1925 господарського року. Пізніше почали практикуватися попередні замовлення на промислові товари. Зокрема, вони були поширені у відносинах між державною промисловістю та споживчою кооперацією.
Проте плани завозу не передбачали рівномірного розподілу. В першу чергу промислові товари поставлялися під виконання планів заготівлі харчових продуктів та сільськогосподарської сировини. І. Туровський навів такі дані щодо плану фактичного завозу промислової продукції в Україну у 1925-1926 р.: план становив 14,8% союзного, фактично завезено - 15,6% [14.-С.119]. Перевиконання плану постачання пояснюється тим, що республіка була основним джерелом хліба та іншої сільгосппродукції у загальносоюзний фонд. Під закупівлі хліба й виділялися товарні фонди. Однак і їх не вистачало для подолання дефіциту промтоварів у республіці. В той же час плани завозу промислової продукції у Сибір, Середню Азію, Поволжя, Центрально-Землеробський район та Крим не були виконані.
Плануванням була охоплена і податкова система. Справа планування у цій сфері була більш складною, ніж у будь-якій іншій. На початку непу не було методики оцінки доходів населення, точної кількості платників податків. Обрахуванню числа та розміру податків заважала нестабільна грошова система. Як відомо, з 1922 по 1924 р. тривала грошова реформа і в обігу знаходилися як радзнаки, так і червінці. Та й сама податкова система лише формувалася. Збитково працююча державна промисловість не могла сприяти наповненню держбюджету. В умовах "ножиць цін" у Держплані порушувалося питання про узгодження плану податків і політики цін. Науковці на засіданні президії цього органу наполягали на оптимізації кількості податків. У цілому ж щорічні плани податкового обкладення у першій половині 20-х рр. розроблялися на основі приблизних уявлень про стан господарства, тому були недосконалими.
Чи не найбільше планові засади були реалізовані в галузі зовнішньої торгівлі. Це була єдина галузь господарства, в якій держава під час непу не поступилася своїм монопольним становищем. Незважаючи на це спланувати експорт було непросто. У 1923 р., наприклад, Держплан не мав даних про стан різних галузей народного господарства, досвіду планування. Розрахунки на 1922/23 р. базувалися на відомостях наркомзовнішторгу, який теж слабо орієнтувався в експортних можливостях країни. Разом із тим НКЗТ знав ціни на зовнішньому ринку і певною мірою прогнозував їх коливання.
Планування експорту зіткнулося з тим, що в умовах державної монополії зовнішньої торгівлі важко було передбачити асортимент і кількість продукції приватного селянського господарства, оскільки старий апарат приватних скупників був зруйнований в період "воєнного комунізму", а новий лише складався. Форми організації експорту товарів сільського виробництва лише визначалися. До того ж невирішеною була проблема використання виручки. Вимоги перерахування частини вирученої валюти у державний фонд створювали невигідні умови для експортуючого органу.
Держплан намагався також збалансувати експорт та імпорт, встановити собівартість та заготовчі ціни, що в умовах розвитку ринкових відносин було майже неможливим.
Укрдержплан розробляв плани експортно-імпортних операцій з початку непу. В умовах розвалу господарства планувався вивіз тих товарів, заготівля яких була реальною, та продукції державного сектора економіки. Зокрема, експортно- імпортний план на 1923-1924 рр. передбачав вивіз з України пшениці, жита, ячменю, кукурудзи, насіння, цукрового буряку та кормових культур - віки й конюшини. Планувався також експорт продукції тваринництва - свинини, птиці, щетини, кінського волосу, пера, смушків, кишок та яєць. Скрутне фінансове становище держави підштовхувало плановиків-господарників до пошуку інших джерел товарної маси. Зокрема, до плану було включено й продукцію, що дарувала природа України: зайчатину, вовчі, лисячі, білячі, барсучі та тхорячі шкури, гриби та горіхи. Незначну частку плану становила продукція видобувної (антрацит, сода, залізна руда) та обробної промисловості (цукор). Цей же план передбачав імпорт рису, кави, чаю, паперу, бавовняних тканин, сільгоспмашин [13.-Ф.1.-Оп.6.-Спр.52.-Арк.19]. Плановики республіканських органів висловлювали незадоволення організацією планування зовнішньої торгівлі. Так, на Всесоюзній нараді торговельної секції Держплану (1926 р.) представник України Мойсеєв відзначив відсутність постійного ділового співробітництва між торговою секцією Держплану і плануючими органами на місцях. У своїй доповіді він також розкрив механізм планування: в основу плану імпортно-експортних операцій України було покладено директиви правлячої партії, тобто план