О.Б. Шляхов

ДІЯЛЬНІСТЬ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ СЕРЕД МОРЯКІВ ТОРГОВЕЛЬНОГО ФЛОТУ АЗОВО-ЧОРНОМОРСЬКОГО БАСЕЙНУ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Розробка сучасними дослідниками вузлових проблем вітчизняної історії у завершальний період існування Романівської імперії, до складу якої входила значна частина українських земель, наполегливо вимагає спеціальних та ґрунтовних розвідок тих історичних передумов, які викликали політичну кризу 1917 р., а зрештою і з'ясувати - наскільки неминучими та об'єктивно закономірними були наступні події в Україні, що призвели до розколу в суспільстві, розгортання братовбивчої громадянської війни, а врешті- решт, і до поразки національно-визвольних змагань, невдачі тогочасних спроб розбудувати власну, національну державу.

У зв'язку з цим, без сумніву, актуальним є аналіз тих політичних та соціально- економічних процесів, які мали місце в Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., зокрема, вивчення дій на політичній арені основних класів - буржуазії і робітництва, впливу на них політичних сил різного напрямку.

Не дивлячись на те, що тема історії робітництва завжди була пріоритетною в історичній літературі радянських часів, і тут залишаються певні білі плями, є потреба у новому погляді на особливості тогочасної поведінки робітників, участі пролетаріату українських губерній у суспільно-політичному житті, діяльності в його середовищі політичних партій. Як відзначав у своєї статті "Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст." О.П. Реєнт, досі "недостатньо вивченими залишаються питання про різні течії в українському пролетарському русі, взаємини між ними, а також вплив небільшовицьких партій у робітничому середовищі" [1 .-С.21].

Відзначене стосується і дослідження діяльності політичних партій серед представників такої досить чисельної групи транспортного пролетаріату України, як судноробітники Азово-Чорноморського басейну. В історичній літературі це питання вивчене ще недостатньо повно. Так, радянська історіографія майже виключно досліджувала агітаційно-пропагандистську роботу в торговельному флоті більшовиків. Зокрема, це питання або окремі його аспекти розглядалися українськими істориками І.П. Никифорчуком, С.К. Мельником, Г.О. Рубцовим, П.М. Шморгуном, П.Л. Варгатюком, В.Ф. Солдатенком та ін. [2; 3; 4; 5; 6]. Однак жорстко регламентований згори методологічний інструментарій, надмірна ідеологізація історичної науки не дали можливості дослідникам в той час всебічно, неупереджено висвітлити питання впливу на команди комерційних суден басейну різних політичних партій.

З проголошенням незалежності України увагу істориків привертає діяльності серед моряків Чорного та Азовського морів як правих, так і ліворадикальних організацій. Наприклад, І.Г. Самарцев у своїй статті торкнувся питання створення в торговельному флоті басейну в 1906 р. відділу "Союзу руського народу" [7.-С.95]. Діяльність анархістів- синдикалістів у середовищі судноробітників басейну згадується у працях О.М. Лебеденко, В.О. Савченко та інших авторів [8.-С.38; 9.-С.142; 10.-С.101].

У той же час в історичній літературі всебічно ще не розглянуті форми та методи діяльності в середовищі моряків деяких політичних угрупувань, зокрема, представників консервативних сил, а також організацій та груп неонародницького напрямку (це ж стосується і українських національних партій), докладно не висвітлені наслідки їх роботи. Певним чином розв'язати ці питання спробує автор цієї статті.

Треба відзначити, що на початку ХХ ст. партії та організації різного політичного забарвлення як загальноросійські, осередки яких діяли в Україні, так і суто національні, намагаючись поширити свою соціальну базу, вдавалися до спроб охопити своїм впливом робітничий клас, який швидко зростав у кількісному відношенні, перетворюючись на вагомий чинник у громадському житті. В той же час рівень їх впливу на робітництво

України і в тому числі на моряків торговельного флоту, був далеко не однаковий. Так, серед команд комерційних суден беззаперечно домінували представники лівих партій Російської імперії. Щоб з'ясувати, чому так сталося, треба звернути увагу на деякі загальні тенденції, які мали місце у поглядах та настроях трудящих мас, їх ставленні до тих або інших політичних сил.

Зауважимо, що на відміну від країн Західної Європи, серед пролетаріату України не зустрічали особливої підтримки помірковані проекти реформ, шляхи виходу з політичної кризи, які пропонувалися діячами ліберального напрямку. В зв'язку з цим, необхідно згадати, що ліберали, зокрема, українські, наполягали на впровадженні конституційно- парламентського ладу, демократичних свобод, реалізації культурного самовизначення націй, впровадження територіальної автономії України, а також здійснення певних соціальних перетворень, які б могли покращити становище народу. Зрештою, як свідчить історичний досвід, ліберальна ідеологія забезпечує необхідний баланс влади та громадянського контролю над нею, дозволяє вирішити питання стосовно співвідношення прав окремої особи, суспільства та держави, дає можливість узгодити індивідуальний інтерес із громадським, на підставі чого тільки й можливий прогрес суспільства.

Однак в умовах російської та української дійсності початку ХХ ст., коли соціальне протистояння досягло своєї критичної точки, коли політична лінія на досягнення компромісу як правими, так і лівими силами сприймалася як відступництво та зрада, а єдиним ефективним засобом боротьби протягом століть вважалися силові методи, коли в суспільній думці переважали різкі тони та крайні оцінки, ліберальна альтернатива, розрахована на мирний, еволюційний шлях розвитку, виявилася нездійсненною. Невипадково, що і вживане тоді слово "ліберал" набуло в суспільстві в цілому іронічного звучання.

У свою чергу, це давало підстави представникам консервативно-монархічних кіл наголошувати, що народні маси не бачили жодної різниці між урядовим чиновником та інтелігентом. Більш того, як небезпідставно відзначав колишній міністр внутрішніх справ у кабінеті С. Вітте, член Державної ради імперії П.Н. Дурново: "Робітник з більшою довірою поставиться до фабричного інспектора,