Неспроможність лібералів подолати свою соціальну і культурну відчуженість від неорганізованих мас робітників та селян мала наслідком постійну проблему - відсутність широкого соціального підґрунтя. Один з відомих діячів демократичної опозиції Російської імперії князь Є. Трубецькой писав, що "нас губить слабкий, зародковий поки розвиток тих середніх верств суспільства, які могли б послужити провідниками правових ідей у життя". "В інших країнах найбільш утопічними справедливо вважаються найбільш крайні проекти перетворень громадських та політичних, - підкреслював він. У нас навпаки: чим проект поміркованіше, тим він утопічніше, нездійсненіше" [12.-С. 191-193]. Відзначене багато у чому стосувалося і становища в українських губерніях. Невипадково, що утворені на початку ХХ ст. національні політичні партії, які мали ліберальну забарвленість, такі як УДП або УДРП, не мали широкої соціальної бази, а отже, були нечисленними.

Зауважимо, що значна частина пролетаріату України також не сприймала поглядів монархічних організацій, не підтримувала запропоновані ними засоби боротьби. В результаті переважна більшість робітників уникала співробітництва з чорносотенцями, остерігалася їх і, згадуючи штрейкбрехерську роль останніх під час страйків, нерідко ставилася до них відкрито вороже. Водночас треба згадати, що окремі робітничі осередки все ж таки діяли у складі "Союзу руського народу" та подібних йому угрупувань. Останнє пояснювалося тим, що якась частина робітників намагалася знайти у монархістів підтримку у вирішенні нагальних питань свого побуту та праці, з їх допомогою дати відсіч діям деструктивних сил.

Зовсім по-іншому робітництво відносилося до партій лівого спрямування. Негативний досвід внутрішньої соціальної політики царизму зумовив радикалізацію робітничого руху, набуття ним політичного характеру, штовхав в обійми прибічників соціалістичних поглядів.

Слід згадати, що ще з 60-х років ХІХ ст. в Російській імперії посилився соціалістичний рух у всьому розмаїтті його виявів. Зокрема, ліві пропонували радикальний шлях зламу всієї існуючої системи, прискорений перехід до соціалізму, хоча передумови для цього в економічно та культурно відсталій країні ще далеко не сформувалися. Але це не зупиняло максималістськи налаштованих політиків, зокрема, неонародників та прибічників В.І. Леніна серед соціал-демократів, які, граючи на низькому рівні політичної культури мас, деяких особливостях менталітету робітництва та селянства країни, намагалися реалізувати на практиці свої утопічні ідеї, вважаючи можливим перестрибнути через об'єктивно закономірні етапи в розвитку людства. Можливі ж негативні наслідки подібних дій до уваги не бралися.

Однак ідеї, які пропонувалися представниками соціалістичних угрупувань, користувалися підтримкою значної частини населення, перш за все з середовища того ж робітництва. В зв'язку з цим необхідно вказати, що слово "соціаліст" у ХІХ - на початку ХХ ст. часто не відносили до певного соціально-політичного вчення, "соціалізм" розумівся широко, як відстоювання соціальної справедливості щодо бідних, знедолених, вихідців з "простого люду". Отже, у свідомості мас містилися елементи соціалістичної утопії, наївної віри в майбутнє царство свободи та справедливості. Внаслідок цього саме слово "соціалізм" в очах народу набувало виключно позитивного змісту, а звідси і популярність у широких колах соціалістичних ідей в інтерпретації партій лівого напрямку.

Окрім того, соціально-політичну орієнтацію пролетаріату України програмувала своєрідність його національного складу, значну частину в якому складали росіяни або зросійщені українці. "Для української бездержавної нації було можливо, зосереджуючись виключно на проблемах демократії або соціальної справедливості, вийти з національного простору в загальноімперський і втратити зв'язок з суто національними реаліями", - цілком слушно відзначив у своїй праці "Нарис історії культури України" М. Попович [13.-С.431]. Власне це і сталося з робітництвом України, яке у своїх політичних симпатіях віддавало перевагу саме загальноросійським партіям соціалістичного спрямування.

Внаслідок цього, за висловом Ісаака Мазепи, напередодні революції 1905-1907 рр. "малосвідомі національно українські робітники жили і боролися за свої інтереси під впливом і проводом російських соціал-демократів" [14.-С.17]. Молода ж українська соціал- демократія, яка на початку ХХ ст. претендувала на роль об' єднуючого національного політичного центру, була нечисленна і, головним чином, вела роботу у селянському середовищі.

Означені тенденції щодо впливу на робітництво України політичних партій, фактично у повному обсязі знайшли відбиття у морському транспорті Чорного та Азовського морів. Важкі умови праці та життя моряків, політичне безправ'я, злидні об'єктивно створювали сприятливий ґрунт для розповсюдження серед них соціалістичних ідей. Зокрема цьому сприяло і збільшення у складі команд кількості вихідців з лав фабрично-заводського пролетаріату.

Водночас слід відзначити, що досить тривалий період працівники морського транспорту, внаслідок особливостей їх умов праці, перебували поза межами дій різного ґатунку протиурядових організацій Російської імперії. Представники влади та адміністрації пароплавних товариств сподівалися, що так буде і завжди. "Були всі підстави думати, що соціалістичні намагання не торкнуться особового складу моряків, що служать у торговельному флоті, - писав у 1901 р. часопис "Известия императорского общества для содействия русскому торговому мореходству. - Віддалені від портів протягом тривалого періоду плавання, вони відсторонені від збуджувального впливу друку, конференцій, кабака" [15.-С.319]. Але цим сподіванням не судилося здійснитися.

На початку ХХ ст. у середовищі судноробітників розпочинають вести активну агітаційно-пропагандистську та організаційну роботу неонародники - есери, анархісти- синдикалісти і анархісти-комуністи, а також члени РСДРП . Поширити свій вплив на судноробітників намагалися і представники монархічних організацій. Також існують факти, які свідчать, що певну увагу боротьбі моряків