О. Г. Шишко

УКРАЇНІЗАЦІЯ ВІЙСЬКОВИХ ЧАСТИН В ОДЕСІ В ЧЕРВНІ 1917 р.

Розгортання національно-демократичної революції в Україні відбувалося в умовах продовження першої світової війни, у зв'язку з чим військо стало одним з найактивніших учасників революційних подій. У російській армії перебувало 6 млн українців, основною вимогою яких вже в перші місяці революції стало домагання її українізації.

Важливою базою Румунського фронту і транспортної флотилії Чорного моря була Одеса, гарнізон якої налічував 100 тис. солдатів та офіцерів, переважна більшість яких була вихідцями з південних губерній України. Цією обставиною в повній мірі скористалися провідні діячі українського руху міста, завдяки зусиллям яких процес українізації військових частин мав значні успіхи.

Процеси утворення національних частин в російській армії у 1917 р. знайшли своє відображення у науковій літературі, у той же час їх одеська специфіка досліджена ще не в повній мірі. Стаття є спробою розглянути взаємовідносини військового командування Одеського округу, органів революційної російської демократії та українських органів влади м. Одеси щодо питання утворення українських військових частин. Саме характеру цих взаємовідносин, які в червні 1917 р. досягли найбільшої гостроти, і присвячена дана публікація.

Певні аспекти даної проблеми знайшли своє відображення ще в працях науковців з діаспори. Так, праці В. Кедровського [1], який був членом Центральної Ради та Українського Генерального військового комітету (УГВК), цікаві тим, що не тільки містять фактичний матеріал, а й передають враження безпосереднього учасника тих подій, у тому числі і в Одесі. Р. Млиновецький [2], стисло викладаючи перебіг процесу українізації війська в Одесі, звертається до періодичної преси, у тому числі і всеросійської, подаючи таким чином реакцію супротивної сторони.

Революційні події в Одесі 1917 р. знайшли своє відображення і в працях сучасних одеських істориків. Зокрема, в монографії Т. Вінцковського [3], присвяченій місцевим органам української влади в Херсонській губернії, висвітлюється й хід українізації армії, аналізуються рішення тогочасних органів влади у місті з цього питання. Взаємовідносини центру та регіонів за часів Центральної Ради, у тому числі і в питаннях українізації в російській армії, стали предметом аналізу в публікації О. Гонтара

[4].

На червень 1917 р. український рух в Одесі набув значного поширення і впливу, він був репрезентований Українським керівничим комітетом (УКК) та Одеською Українською Військовою Радою (ОУВР). Ці органи української влади послідовно висували вимоги як до місцевих революційних органів влади, так і до Тимчасового уряду негайного визнання права України на автономію та створення окремих українських військових частин і наполегливо вимагали їх втілення в життя.

Так, наприкінці травня декілька маршових рот (маршові роти запасних полків мали по 800-900 вояків кожна [2, с. 125], а в самому полку було 5-6 тис. вояків) одного із запасних полків відмовились виступати на фронт. Причини такого вчинку були чітко окреслені в постанові ОУВР від 27 травня 1917 р. З цього документу випливає, що цей крок став наслідком як стихійного руху солдатських мас, так і діяльності ОУВР. Скажімо, представників маршових рот вражав той факт, що "маршові роти складаються в більшості з українців, а заміняються в більшості солдатами неукраїнської національності, і що із їх одходом на фронт в Одесі не лишається організованої української сили, яка б завше могла стати в оборону прав українського народу" [5, с. 344]. А ОУВР вбачала велику небезпеку для подальшого розвитку українського народу такий стан речей, коли "громадські і урядові організації в Одесі в сей час зайняли яскраво ворожу позицію до українства, позаяк в склад цих організацій входять представники російських соціалістичних і навіть буржуазних партій, а українські партії свідомо і організовано виключаються" [5, с. 344].

У свою чергу полковий комітет звернувся до штабу Одеського округу та Ради солдатських та офіцерських депутатів (РСтаОД) з проханням відмовити українцям у їх вимогах, мотивуючи це тим, що в полку багато молдаван, росіян та євреїв, що визнання за українцями права на національні полки ні в якому разі не повинно супроводжуватися вигнанням інших національностей з полку.

Але вже 31 травня ОУВР, окрилена підтримкою широких солдатських мас, приймає більш розгорнуту і радикальну постанову, спричинену тим фактом, що і Тимчасовий уряд, і місцеві російські урядові та громадські організації зайняли відверто ворожу позицію щодо українського визвольного руху. А тому щоб "усунути погрозливі для нас явища і забезпечити вільний розвій нашого народу і належні нам права" ОУВР постановила вимагати від Тимчасового уряду: "а) негайного видання акту про право України на автономію ...; б) затвердження Української Центральної Ради як тимчасового державного органу для всієї української території; в) негайного пояснення підстав постанови військового міністра щодо скликання на 4 червня українського військового з'їзду, і г) негайного видання акту про організацію українського війська" [5, с. 355-356].

Ці події набули широкого розголосу, викликавши в місті великий резонанс. Звичайно органи російської революційної влади не могли обійти цю проблему, тому 1 червня Виконавчий комітет РСтаОД все своє засідання присвятив розгляду даного питання, яке проходило як ніколи бурхливо. Предметом обговорення став один із пунктів резолюції ОУВР від 27 травня, в якому, зокрема, зазначалось: "Припинити одправку маршових рот із Одеси до того часу, поки в Одесі не будуть