В обговоренні цього питання взяв участь генерал Н. Маркс та представники ОУВР, зокрема її голова, військовий лікар І. Луценко. У своєму виступі І. Луценко, який до того ж був членом УГВК, зажадав негайного визнання права України на автономію та своє військо, озвучивши таким чином відповідні пункти постанови ОУВР від 30 травня, і запропонував на цьому ж зібранні прийняти резолюцію про негайне видання акта про автономію України [2, с. 124]. Звичайно, ці пропозиції І. Луценка було відхилено, хоча в прийнятій резолюції Виконавчий комітет РСтаОД визнавав безумовне право українців на автономію, але вважав висування такої вимоги передчасним, так само як і організацію окремих національних частин і наполягав на тому, щоб маршові роти запасного полку обов'язково відбули на фронт, але при цьому за сприянням звернувся до Української ради [6, с. 3].

Наступного дня це питання вже обговорювалось на спільному засіданні Виконавчого комітету РСтаОД та всіх ротних та полкових комітетів Одеського гарнізону. Засідання це, за висловом одного з журналістів, також носило "стресний" характер. Так, виступ представника ОУВР І. Гаврилюка супроводжувався образливими викриками, але це не завадило йому заявити, що прокламацію, яка закликала військові відділи не йти на фронт, видала ОУВР, а право їй на це дала "воля до самостійності 30 мільйонів українців" [2, с. 125].

Під час дебатів на збори прибули представники полку, маршові роти яких відмовились вирушати на фронт, і повідомили, що і молдовани вслід за українцями вимагають також і для себе окремої воєнної національної організації. Але при цьому вони доповіли зібранню, що офіцерам полку вдалось вмовити солдат вирушити на фронт, а вже потім приступити до формування українських та молдавських рот [6, с. 3].

Здавалося на цьому інцидент вичерпано. Але в цей самий час самостійницькі кола направили до тих вояків своїх представників, які переконали солдат у тому, що коли вони залишать місто, то можна чекати не формування українських частин, а арешту українських діячів. Наскільки це було вірогідним, свідчить випадок з першим командиром Українського першого імені гетьмана Б. Хмельницького полку штабс-капітаном Д. Путником-Гребенюком, якого 18 квітня було заарештовано і відправлено на фронт. Але, як пише В. Кедровський, "після тієї "відправки" ми ніколи й ніде не стрічали його імені в усі часи формування українських військ та взагалі в часи визвольної боротьби" [1, с. 66]. Тому знову в цих підрозділах почалися заворушення, було виставлено охорону, яка не допускала в їх розташування представників російських органів влади [2, с. 125-126].

Наступного дня ця історія отримала новий імпульс. Вранці 3 червня начальником штабу округу генералом Н. Марксом була отримана телеграма з Петрограду щодо організації українських частин. У телеграмі повідомлялось, що Тимчасовий уряд дозволяє організовувати українські роти для відправки до трьох українських корпусів, що комплектуються. Того ж дня була отримана телеграма зі штабу Румунського фронту від генерала Д. Щербачова з приписом затримати відправку рот, до складу яких входять українці до нового розпорядження. Про зміст цих телеграм Н. Маркс повідомив ОУВР і просив її погодитися на відправку рот, тільки щоб не допустити збою у роботі транспорту.

Це була перша значна перемога Одеської Української Військової Ради та її політики щодо українізації війська. Це тим більш було важливо, що ці події відбувалися напередодні ІІ-го Всеукраїнського військового з' їзду, який до того ж вперше з часу повалення самодержавства був заборонений військовим міністром О. Керенським.

У той же час ОУВР ухвалила, щоб показати, що російські органи влади мають справу не з "дезертирами", а зі свідомими та дисциплінованими вояками, які визнають лише українську владу і ніяку іншу, - призначити кілька запасних рот для відправки на фронт у визначені для українізації корпуси, затримавши потрібну кількість війська для охорони ОУВР та реалізації плану творення власних полків [2, с. 126].

Після цього вранці 4 червня маршові роти з червоними знаменами і музикою пройшли містом до Воронцовського палацу, в якому була розташована РСтаОД, члени Виконавчого комітету якої звернулися до солдатів з промовами російською та українською мовами. Після чого останні вирушили до залізничного вокзалу [6, с. 4].

Одним з підсумків цих подій стало об'єднання українців та молдаван у справі їх спільної боротьби за формування окремих національних військових частин.

А вже надвечір 4 червня відбулося екстрене засідання Виконавчого комітету РСтаОД, на якому розглядалася позачергова пропозиція ОУВР. Суть її полягала в тому, щоб надати ОУВР місця у Виконавчому комітеті РСтаОД на правах окремої фракції [3, с. 85]. З боку РСтаОД ця пропозиція не викликала заперечення, і в результаті було прийнято таку резолюцію Виконавчого комітету: "За кожною національною військовою групою визнається право мати у Виконавчому комітеті своїх представників з правом дорадчого голосу. З боку Української Ради кооптуються І. Луценко та Шевченко" [6, с. 4]. У свою чергу, Виконавчий комітет зажадав, щоб і ОУВР надала місця для його членів, на що також було отримано згоду, і до ОУВР увійшли Холопов та Шварцман.

Однак на цьому порозуміння між двома організаціями, по