відбулося 10 червня в приміщенні Міського театру на загальних зборах Ради солдатських та офіцерських депутатів м. Одеси, Ради робітничих депутатів м. Одеси, Виконавчого комітету Румунського фронту та області, Виконавчого комітету селянських депутатів, полкових, суднових та ротних комітетів, делегатських зборів воєнно-морської організації, Виконавчого комітету моряків торгового флоту, делегати яких мали право вирішального голосу. З правом дорадчого голосу на збори були запрошені представники всіх національних організацій та представники соціалістичних партій. Представники ОУВР та Молдавської воєнної організації у зв'язку з тим, що ставлення до теперішнього моменту саме цих двох організацій і дало привід до скликання зборів, були запрошені на збори в необмеженій кількості осіб [8, с. 1].
Загальні збори розпочалися з того, що секретар Виконавчого комітету РСтаОД Шварцман доповів зібранню історію українського руху в Одесі за останні два місяці і зачитав ті резолюції, які прийняла РСтаОД на всіх своїх попередніх зборах.
Далі від імені Румчероду слово було надано лікареві Ланда, який у своєму виступі наголосив, що в період революції потрібно виходити із загальнодемократичних, а не націоналістичних устремлінь. А тому шлях, обраний українцями є небезпечний, від такого шляху їх треба відвернути. Його слова знайшли в залі як осуд, так і підтримку. Зокрема, підтримка виявилася в тому, що заявлені оратори від Ради робітничих депутатів та РСтаОД передали Ланда свій час, і в тому, що вони приєдналися до резолюцій Румчерода [8, с. 3].
Від імені ОУВР на цьому зібранні виступив прапорщик Вербицький, який, відмітивши, що ті, хто живе в Україні, повинні розуміти українську мову, намагався оголосити вимоги ОУВР до Тимчасового уряду українською мовою, але наштовхнувся при цьому на рішучий протест. Однак оратор все ж таки зачитав резолюцію українською мовою, а потім оголосив її російською. Позицію польського робітничого союзу на зборах висловив Вонсик, який запевнив, що польська соціал-демократія буде боротися за повне самовизначення окремих національностей із забезпеченням прав національних меншин.
Загалом збори проходили в надзвичайно збудженій атмосфері, виступи одних ораторів викликали схвалення, інших - протести. Кожна партія і група запропонувала свої резолюції, але збори закрилися, так і не встигнувши їх розглянути. Натомість було вирішено обговорення цього питання перенести на один з найближчих днів. До речі, згодом про перебіг цього засідання та про політичну ситуацію в Одесі Центральній Раді доповів В. Чехівський [9, с. 109-110].
Але тільки майже через два тижні українське питання знову опинилося в центрі політичного життя міста. Так, 23 червня відбулись збори 12 тис. солдат, серед яких було 10 тис. українців та 2 тис. молдаван. Підсумком цих зборів стало прийняття резолюції, яка була запропонована ОУВР. У документі мова йшла, зокрема про те, що "формування українських та молдавських рот відбувається повільно, з протидією, що дезорганізує наші сили та сприяє анархії. Ми вимагаємо, щоб негайно були сформовані роти, а вслід за ними суто український полк та суто молдавський полк. Флот повинен бути українізованим, повинні бути виділені суто українські бойові одиниці. Юнкера українці, які закінчили Одеське воєнне училище, повинні залишитись на батьківщині" [10, с. 4]. Та ці сподівання були марними. Ось що писав з цього приводу В. Кедровський: "Не зважаючи на всі заходи й домагання
УГВК, ні одна добре впорядкувана з українських частин не була переведена на Україну або на один з українських фронтів", а "запасні полки, що переважно складалися з українців, були розміщені в Московщині, в Закаспійському краю, над Волгою й навіть у Сибіру" [1, с. 74].
На збори українських та молдавських солдат було запрошено генерала Н. Маркса, але той, у свою чергу, запросив до себе на нараду голову ОУВР, представників Ради солдатських та офіцерських депутатів та Румчероду. На цій нараді з'ясувалося, що вищою владою затверджено тільки формування українських рот, що ж стосується всіх інших вимог ОУВР, то їх виконання залежить від вищої влади та від Ради солдатських та офіцерських депутатів. А вища влада свідомо перешкоджала українізації війська. Направляючи українські ешелони на фронт, ця влада спочатку оголошувала, що їх відправляють в українізовані частини, але в дорозі їх маршрут мінявся "за вимогою воєнних обставин" і українські частини потрапляли в полки й дивізії, що не призначалися до українізації" [1, с. 75].
Тому не випадково в той час, коли у Н. Маркса тривала нарада, збори солдат перетворилися на мітинг, під час якого було вирішено йти до штабу та вимагати задоволення своїх вимог. Маніфестацію, яка рушила до штабу з музикою та прапорами, очолив прапорщик Вербицький. До мітингувальників вийшов Н. Маркс, який повідомив їх про підсумки наради, після чого солдати повернулися в казарми [10, с. 3].
А об 11-й годині вечора того ж дня розпочалось спільне засідання Виконавчих комітетів Ради солдатських та офіцерських депутатів, Ради робітничих депутатів та 3 полкових комітетів. Головним питанням порядку денного було виділення українських та молдавських частин в окремі підрозділи [10, с. 4].
Свою роботу засідання почало з того, що представник ОУВР доповів про всі згадані події і йому було задано ряд питань, з метою з' ясування поняття українізації військ та детальної розшифровки всіх вимог ОУВР. На всі запитання було дано вичерпну відповідь. Це тим більше було зробити