не складно, бо після ІІ-го військового з'їзду УГВК виробив план українізації армії. Згідно з цим планом Комітет домагався, щоб в Україні були українізовані всі запасні полки й військові частини, щоб поповнення з них направлялося в ті корпуси й дивізії, що перебували в Україні. Крім цього, Комітет домагався, щоб усі мобілізовані українці направлялися тільки до запасних частин, що перебували в Україні [1, с. 73].
Наступні оратори, як це було і на попередніх зібраннях, або підтримували політику українізації армії, або в тій чи іншій формі виступали проти неї. Скажімо, член РСДРП(б) П. Старостін розповів зборам про те, що Воєнна Комісія Всеросійського з'їзду Рад поставилася негативно до питання про формування окремих національних військових частин. Він висловив думку, що російська демократія повинна дати чітку і пряму відповідь, що вона в українському питанні притримується тієї позиції, яку зайняв Всеросійський з'їзд Рад. Згідно з цією позицією українці повинні підкоритися більшості і надалі не допускати того, що більшість вважає небезпечним і шкідливим для справи революції, завершив оратор [10,с. 4]. Така позиція П. Старостіна, до речі, розходилася з лінією більшовиків, які на той час "підтримували боротьбу українського народу за національну незалежність" [11, с. 12].
У свою чергу, на таку заяву П. Старостіна представник ОУВР Вербицький заявив, що якщо українцям будуть погрожувати і подавляти їх своєю більшістю, то вони поборються з російською революційною демократією і ще невідомо хто переможе. Саме напередодні 22 червня ОУВР разом з УКК направила Тимчасовому уряду телеграму, в якій заявляла про всебічну підтримку домагань делегації УЦР і наголошувала, що "коли вони негайно не будуть задоволені правительством", то вона складе "з себе всяку відповідальність за наслідки" [5, с. 480].
Врешті-решт, збори прийняли резолюцію, яку запропонував П. Старостін. У ній, зокрема, зазначалось: "Беручи до уваги, що будь-які сепаратні виступи окремих частин військ, партій ідуть проти постанов Всеросійського з'їзду представників всієї революційної демократії... збори вважають за потрібне заявити, що з даного питання вони всіма силами будуть проводити в життя всі рішення Всеросійського з'їзду. І всіх тих, хто не підкоряється постановам місцевих Рад, будуть вважати противниками революції і демократичної Росії" [12, с. 4]. Як видно з цього документа, всі вимоги українців було проігноровано, що дало підстави І. Луценку назвати це дійство "актом політичним і ворожим українському руху" [17, с. 4].
Ці події знайшли своє продовження вже 7 липня, коли ОУВР висунула вимоги до командування Одеського округу не направляти на фронт жодного українця, доки не будуть сформовані полки, дивізії та батареї і доки ці підрозділи не будуть підпорядковуватись українському керівництву. У результаті цих рішучих дій штаб округу погодився на розгортання українського куреня в полк, що складався з трьох куренів, мав кінноту та гармати [4, с. 45]. Але це тема вже наступного дослідження.
Таким чином, Одеська Українська Військова Рада на чолі з її головою військовим лікарем І. Луценком проводила активну політику спрямовану на здійснення українізації війська. У цій політиці вона, з одного боку, знаходила широку підтримку солдатських мас, а з іншого, - наштовхувалася на шалений опір російських урядових, політичних та громадських організацій. Але це була не єдина перепона, яку доводилось долати ОУВР. Її політика не знаходила розуміння також з боку представників українських соціалістичних партій. Однак головна проблема полягала в тому, що така
активна діяльність щодо українізації війська не мала підтримки з боку Української Центральної Ради. Відрадним був лише той факт, що в цій справі союзником виступили активні елементи молдавського визвольного руху. Події в Одесі початку літа 1917 р. засвідчили розуміння українськими діячами міста того факту, що домагання статусу автономії для України повинно супроводжуватися вимогою творення національних збройних сил, що тільки наявність власного війська стане запорукою національного самовизначення. У цьому якраз і полягає одна із найбільших особливостей українського руху в Одесі.
Джерела та література
Кедровський Володимир. Українізація в російській армії // Український історик. - 1967. - № 3/4.
Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917-1918 рр. (про що "історія мовчить"). - 2-ге вид. - Львів, 1994.
Вінцковський Т. Місцеві органи влади і управління Центральної Ради в Херсонській губернії (березень 1917 - квітень 1918 рр.). - Дрогобич, 2002.
Гонтар О. В. Українська проблема за часів Центральної Ради: співвідношення центру та регіонів // Записки історичного факультету. - Одеса, 2001. - Вип. 11.
Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року: документи і матеріали / Упоряд.: В. Верстюк (керівник) та ін. - К., 2003.
Известия Одесского Совета рабочих депутатов и представителей армии и флота. - 1917. - 3 июня.
Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис: Монографія. - К., 1999.
Известия Одесского Совета рабочих депутатов и представителей армии и флота. - 1917. - 8 июня.
Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. - К., 1996. - Т. 1: 4 березня - 9 грудня 1917 р.
Известия Одесского Совета рабочих депутатов и представителей армии и флота. - 1917. - 25 июня.
Гамрецький Ю. М. Ставлення Рад робітничих і солдатських депутатів України у період двовладдя до питань національно-визвольного руху // Український історичний журнал. - 1966. - № 7.
Известия Одесского Совета рабочих депутатов и