О. М. Вагіна

ДО ПИТАННЯ ПРО ЧИСЕЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ЕМІГРАНТІВ У КРАЇНАХ ЄВРОПИ: 20-30-ті рр. ХХ ст.

Одним із наслідків подій Першої світової війни та поразки української визвольної боротьби стала масова еміграція з України, основу якої склали цивільні й військові особи, причетні до державного будівництва часів української національно-демократичної революції 1917-1920 рр. Плідна діяльність та багата культурна спадщина української міжвоєнної еміграції ще й зараз зберігають багато білих плям, що не були належним чином висвітлені у вітчизняній історичній літературі.

Серед проблем, що потребують подальшого дослідження фахівців, є й визначення, на основі вивчення широкого кола архівних та опублікованих джерел, чисельності українського населення, що опинилося в еміграції в європейських країнах. Задля цієї мети автор намагається в даній статті проаналізувати чисельний склад емігрантських осередків по окремих країнах та визначити чинники, що ускладнюють процес з'ясування точних даних щодо чисельності української міжвоєнної еміграції.

Масштаби еміграційної хвилі 20-30-х рр. ХХ ст. можна уявити на підставі аналізу виявлених чисельних даних по окремих країнах Європи. З початком Першої світової війни тисячі українців опинились на території сусідніх з Україною європейських держав, насамперед Австрії та майбутньої Чехословацької республіки. Лише в Австрії - майже 50 тис. українців, переважно «біженців» із Західної України [1, с. 160]. Географічна близькість у тій ситуації стала вирішальним чинником для мирного населення Галичини, яке намагалось перш за все врятувати життя в умовах воєнного лихоліття.

Саме Відень після Першої світової війни став першою столицею української політичної еміграції, де зосередився найбільш свідомий, державотворчий елемент всієї України. Так, до австрійської столиці виїхав президент УНР М. Грушевський та його соратники по УПСР П. Христюк, М. Шраг та ін. У Відні розгорнули свою політичну й видавничу діяльність В. Винниченко, В. Липинський, А. Макаренко, Ф. Швець, Д. Донцов та інші відомі діячі з Наддніпрянщини, переважно представники наукової і творчої інтелігенції.

Через традиційні галицько-австрійські політичні й культурні зв'язки, після занепаду ЗУНР в Австрії опинилася численна західноукраїнська еміграція на чолі з урядом Євгена Петрушевича. Після ліквідації українських таборів на території Австрії значна частина емігрантів з України зосередилась у Відні, менші осередки були також у Граці та Леобені. Перенесення Українського вільного університету з Відня до Праги у 1921 р. спричинило переїзд частини емігрантів, насамперед науковців і студентів, до ЧСР. Після рішення Ради послів Антанти від 15 березня 1923 р. про визнання польського суверенітету над Східною Галичиною значна частина політичних емігрантів з Галичини, у відповідь на польську амністію, повернулась на батьківщину. У другій половині 20-х рр. у Відні залишилося лише 3-4 тис. українців, в основному робітники, пенсіонери, студенти [2, с. 268]. У результаті віденський центр української еміграції поступово втратив своє попереднє значення.

У листопаді 1920 р. основні частини армії УНР під натиском радянських військ вимушені були перейти р. Збруч, тобто опинилися на території Польщі. Українські військові були розміщені по таборах інтернованих: Вадовиці, Петриків, Олександрів Куявський, Щепіорно, Ланцут, Стрілків, Каліш. У цих таборах переважно зосередилися українці з Наддніпрянщини. На території Польщі також осіли й урядові установи УНР (на чолі з С. Петлюрою), службовці яких разом з іншими цивільними особами зосередились у Тарнові й Ченстохові [3, с. 572]. У 1920 р. в Польщі існував ще один український табір - в Тухолі, де розмістилися полонені воїни Української Галицької армії. Крім таборів для інтернованих воїнів, українські емігранти (насамперед, науковці, викладачі та молодь студентського віку) розташувались у Варшаві, Кракові та Познані. Багато українських студентів- емігрантів опинились у польському місті Ґданськ, який під назвою «вільного міста Данціг» у 19191939 рр. знаходився під управлінням Ліги Націй у відповідності з Версальським мирним договором 1919 р.

Завдання визначення чисельності емігрантів на території Польщі ускладнює той факт, що українці в нинішніх кордонах Польщі становлять автохтонну етнічну групу (бо їхні предки споконвіку проживали в історичних областях Бойківщина, Лемківщина, Підляшшя, Холмщина, Посяння), тобто вони не є емігрантами і не належать до діаспори взагалі. Емігрантами на території Польщі можна вважати політичних і військових діячів УНР і ЗУНР. За наявними даними, у 1920-1923 рр. у Польщі знаходилось понад 7 тис. цивільних осіб, переважно представників інтелігенції, та біля 30 тис. воїнів армії УНР [4, с. 21].

Окремі з таборів для інтернованих проіснували в Польщі до середини 1924 р., але, через відсутність нормальних умов життя та внаслідок несприятливої економічної ситуації в Польщі, багато інтернованих українців втікали з таборів і прямували або до Франції, або до ЧСР, кілька сотень осіб повернулися у 1922 р. до радянської України, решта залишились на території Польщі. Загальну тенденцію до чисельного зменшення української еміграції на території Польщі підтверджують дані, наведені в тижневику «Тризуб» та звітах Української головної еміграційної ради в Парижі: на 1926 р. в Польщі залишилось 20 тис. українських емігрантів [5, с. 19], на 1929 р. - вже близько 15 тис. [6, с. 6], а на 1934 р. - лише 10 тис. осіб [7, с. 8].

Частина політичних емігрантів з Наддніпрянщини, тобто цивільні особи та військові з армії УНР, зосередилась на території Румунії у трьох таборах для інтернованих: у Фагараші й у двох таборах